Повстання літа 1919 року було грандіозне: комуна тріщала, горіла і тікала з нашої землі. Але на звільнений від московської комуни край насувалася Добровольча армія генерала Денікіна. Полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням Василя і Петра Чучупаків успішно воював і проти білогвардійців, зокрема на початку січня 1920 року холодноярці брали участь у вигнанні їх із Черкас. Цінним є визнання більшовицького історика Кіна, який зазначав, що в районі Холодного Яру, де оперував отаман Чучупак, жодної денікінської влади не було.
Слід зауважити, що частина повстанців боролася проти чужинців під радянськими гаслами, інколи й під червоними прапорами. І в цьому нічого страшного нема, адже Ради самі по собі не страшні. Суть у тому, хто керуватиме ними.
Історичний факт: 1919 року частина українських отаманів стала на «радянську платформу». І це росіяни поклали в основу міфу про хліб і сіль, з якими зустрічали українські селяни більшовиків. Але московські історики «забували» додати, що чи не всі оці «радянські» отамани стояли «на ґрунті самостійності УНР».
Повстанці визнавали «радянську владу», «поскільки вона буде в контакті» з ними.[57] Типовим документом, який з’ясовує ставлення повстанців до «влади Рад», є протокол зборів Деревенецької волості, що на Черкащині. У ньому є вимоги усунення з державних посад євреїв, створення адміністрації виключно з українців, формування української — національної за складом — армії, а також рішуче заперечення комуни.[58] Як бачимо, українські селяни розуміли гасло «Вся влада Радам!» як «Вся влада українцям!»
Не дивно, що після вигнання денікінців з України військовий міністр Росії Троцький взяв курс на ліквідацію «українського професійного повстанства». Він вважав, що «необхідно роззброїти всіх повстанців, щоб вони знову не повернули зброю проти нас», а невдовзі розстріляти їх («совєтська влада поступово розстріляє всіх петлюрівців, махновців і повстанців, тому що це шкідливий елемент»).[59]
Але Чигиринський повіт був територією, де військові операції червоних не давали суттєвого результату. Це визнавали і самі більшовики. Ось свідчення більшовицького начдива-2 Лєнговського: «За останні дні з’ясувалося, що бойові дії проти повстанців у районі Звенигородського, Чигиринського, Таращанського, Канівського, Уманського повітів марні, якщо кожного разу після того, як (червоні) війська очистять місцевість від бандитів, не буде очищена місцева влада… Є деякі волості, де війська вже по 4–5 разів розбивали загони бандитів, завдавали їм страшних втрат, але після відходу військ в інші райони бандити потрохи знову збираються…»[60]
У лютому 1920 року Армія УНР прийшла на Чигиринщину. Це було велике свято єднання двох українських збройних сил. 12 лютого в Медведівці командарм Михайло Омелянович-Павленко скликав командирів і начальників штабів дивізій, що брали участь у Зимовому поході. На нараді були присутні такі видатні українські воєначальники, як Юрко Тютюнник, Олександр Загродський, Андрій Гулий-Гуленко. Запросили і Василя з Петром…
Разом із холодноярцями лицарі Зимового походу відправили в Мотриному монастирі «хвалебний Богові молебень за щасливий похід у центр України» та панахиду за загиблими і померлими старшинами й козаками.
У своїх спогадах командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко дав таку оцінку Холодному Яру і його оборонцям: «…Тут усе сприяло розвиткові в людності вільного національного руху: тут ще добре жили минувшина і спогади про Козаччину, святі пам’ятники — Чигирин і Суботів, монастирі — Онуфріївський та Мотронівський, де колись святилися гайдамацькі ножі, Канівська могила… нарешті, сама природа — Дніпро, балки, кручі й великі… ліси — все це сприяло вихованню національної свідомості та вільного козацького духу. Холодноярці… дали немало правдивих лицарів для українського війська; побачивши розпад-розруху в державному будуванні, вони зуміли створити в себе на диво стійку військову організацію, подібну до часів старої Козаччини».[61]
«Зуміли створити… на диво стійку військову організацію…» — це оцінка командувача Армії УНР. І сказано це про повстанську організацію в зимовий період — несприятливий час для розвитку повстанства. А створили її брати Чучупаки…
Коли частини Армії УНР, виспівуючи про славу Наливайка, Сагайдачного, Дорошенка та Гайдамаччину, рушили з Холодного Яру на південь, Василь Чучупак почав підготовку до повстання проти червоних. Настрій холодноярців був чудовий: вони зустрілися з українською армією, наочно переконалися, що боротьба за Україну продовжується не тільки в Холодному Яру та його околицях. Піднесення спричиняло й стрімке наближення весни…
Та повстанська весна 1920-го почалася з трагедії… 12 квітня під час бою на хуторі Кресельці, що при мельничанській дорозі до Мотриного монастиря, потрапивши в оточення, застрелився Василь Чучупак. Озвірілі більшовики, дико радіючи своєму успіху, били вже мертвого отамана — ногами, кольбами рушниць, лаялися гидкою московською лайкою.
Прив’язавши небіжчика ногами до коня, притягли в Мельники. Вже у дворі здерли одяг і кинули в сіни:
— Палучайтє сваєво бандіта!
Петро Чучупак у цей час лежав на тачанці, обкручений дротом.
— Не журіться, — гукнув до батьків, — вмираємо за Україну з чистим сумлінням… Не кажіть поки що нічого дочці…[62]
Та де там! Прибігла дружина Ганна з Лідою… А більшовики — навмисно:
— Палюбуйтєсь, палюбуйтєсь… Сєйчас за сєлом расстрєляєм!
Ганна — в крик, а п’ятирічна Ліда, вхопившись за шинель червоного командира, затупотіла ніжками: «Не дам батька!» Кацап’юга, відіпхнувши її ногою, наказав:
— Заґаняйтє всєх в сєрєдіну і зажиґайтє дом…
Ледь не подушилися від диму, поки люди випустили…
Поховали Василя на цвинтарі, на самій горі. «Ховали ввечері без пострілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба, і в тій мовчанці відчувалася велична грізна обітниця помсти»,[63] — згадував Юрій Горліс-Горський у своєму історичному романі «Холодний Яр».
За кілька днів у ЧК розстріляли Петра… Попри смерть отамана та начальника штабу, Холодноярська організація не розсипалася. Більше того, 1920 рік став періодом розквіту повстанського руху на Чигиринщині, а полк гайдамаків Холодного Яру розгорнувся в бригаду. Все це підкреслює видатні організаторські здібності Василя і Петра, які творили військово-політичну формацію навколо національно-визвольної ідеї, а не своїх осіб. Отамани загинули, але не загинула ідея… Довкруги неї й об’єднувалися все нові й нові козаки. Продовжували боротьбу рідні брати Василя і Петра — Олекса та Дем’ян, двоюрідний брат Семен Чучупак — член Холодноярського повстанського комітету.
Зовсім інакше склалося в сусідній Чигиринській «республіці». Після вбивства її отамана Свирида Коцура, що пережив Василя Чучупака лише на два дні, коцурівська організація миттєво розпалася, — хоч залишалося ще багато братів Свирида. Національно свідома частина Чигиринської «республіки» на чолі з Юхимом Ільченком приєдналася до холодноярців…
Завдяки Юрію Горлісу-Горському слава про братів Чучупаків через поле забуття докотилася до наших днів. 28 жовтня 1995 року на місці останнього бою Василя Чучупака з ініціативи Всеукраїнського політичного об’єднання «Державна самостійність України» та за участю ОУН під проводом Миколи Плав’юка й Українського козацтва на чолі з гетьманом Володимиром Мулявою було поставлено перший меморіальний знак гайдамакам Холодного Яру. А з квітня 1996-го у Мельники на могилу до Василя Чучупака щороку з’їжджаються українці різних земель.
Багато років панахиду відправляв отець Василь, священик Української православної церкви Київського патріархату. Правив панотець і на братській могилі холодноярських козаків-повстанців — Петра Токовенка, Прохора Деркача, Руденка і Гаврилка Полтавця. Сестра Петра Токовенка Параска Чиж розповідала нам, учасникам вшанувань, як братові перед смертю більшовики відрізали вуха, ніс, губи, викололи очі…
[57]
Доценко О. Зимовий похід. — Варшава: Український науковий інститут, 1932. — С. CXLVI.
[60]
Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. — Москва — Ленинград: Государственное военное издательство, 1933. — Т. 4. — С. 251.
[61]
Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ: Планета людей, 2002. — С. 317.
[62]
Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. — Київ — Львів — Дрогобич: Відродження, 2006. — С. 69.