Завершуються вшанування на берегах Гайдамацького ставу, де колись гайдамаки святили ножі. Тут традиційно відбувається поминальна трапеза…
Якщо в перші роки до Василя приїжджали переважно члени та симпатики ДСУ, то невдовзі до вшанувань почали долучатися нові й нові організації. Тож щороку вклонитися холодноярцям приїжджає все більше і більше українських сердець, у яких палахкотить вогонь Холодного Яру. Коло духовних нащадків гайдамаків Холодного Яру росте і міцніє.
Серед них і члени Молодіжного націоналістичного конгресу, і козацька організація «Тризуб», силами і коштом якої в серпні 2002 року було поставлено гранітні, мистецьки зроблені, хрести на могилі Василя Чучупака та братській могилі холодноярських козаків у Мельниках, а також величезний, восьмитонний, пам’ятник на місці останнього бою Головного отамана Холодного Яру…
Говорячи про відродження Холодноярської слави, не можна оминути й прізвища уродженця Запоріжжя Володимира Сапи, коштом якого 2003 року в центрі Мельників було споруджено прекрасний пам’ятник героям Холодного Яру.
Коли говориш про відновлення справедливості до героїв Холодного Яру, не можна не згадати й Богдана Легоняка, який власноруч впорядкував могили Василя Чучупака, його матері, тітки та холодноярців Токовенка, Деркача і Полтавця. Серед козачок, які дбайливо оберігають пам’ять про славні й трагічні дні, — шаблю першості віддаю талановитій журналістці Лідії Титаренко, яка словом і ділом розпалює вогонь Холодного Яру.
Та не тільки вони живуть справою відродження Холодного Яру і вшанування його шляхетних та хоробрих дітей. Радісно, що коло людей, які відроджують славу Холодного Яру, щороку стає ширшим. Я не згадую всіх, бо добро, яке робиться без надії на вдячність, найдобріше. Головне, що імена поклонників холодноярського вогню тихо і вдячно прошепочуть вітри Холодного Яру, а яри його повторять їх багаторазово.
Для нас важливі не імена, а справи. А з нас досить і піднесення від того, що ми є друзями Холодного Яру, власне, його дітьми. Він нас народжує наново і духовно підтримує впродовж усього життя. І кожна добра справа, яку робимо для відродження його слави, ошляхетнює насамперед нас…
2005 року вийшла книга спогадів Лідії Петрівни Чучупак-Завалішиної «Душею з вами…». Книга ця переповнена любов’ю та вдячністю до своїх рідних — як по батьківській, так і по материнській лініях. Написані спогади із сердечним трепетом і ніжністю. Та душевним болем, який все життя супроводжував Лідію Петрівну. Як вона сама охарактеризувала своє життя: «Хвилини щастя, а роки горя…»
Що й казати, тяжке життя влаштувала їй «милостива» совєтська влада: навесні 1920 р. вбила батька і дядька Василя, невдовзі знищила дядьків Олексу, Семена та Автонома, «розкуркулила» й виселила з рідних хат діда Степана та інших дідів, переслідувала матір, вітчима та родину дядька Дем’яна, арештувала хрещеного — Самійла Бондаренка. На Другій світовій гине чоловік Володимир, 1943 року помирає брат Юрій… Наприкінці війни, напередодні повернення «гуманної» московської влади, тікає з Медведівки світ за очі родина дядька Дем’яна. Тікають й інші Чучупаки, змінюючи свої прізвища. До всього цього додається ще особисте горе — невдалий другий шлюб, розрив із сином Юрієм…
А необхідність все життя приховувати своє походження!.. До самої старості навіть найближчі подруги називали її Лідією Миколаївною, не підозрюючи, що батька її звали Петром і що був він відомим діячем Українського визвольного руху… Справді хвилини щастя, а роки горя. Тож зрозуміло, що вона була неймовірно щаслива, коли нарешті можна було скинути з себе тягар маскування і вголос розповісти про свою родину.
Голосно говоримо ми і про інші українські вояцькі родини. Правда нарешті розходиться між людей. Місію виконує і ця книга, яку вмуровуємо цеглинкою у пам’ятник вшанування борців за визволення України від панування чужинців.
4. Отаман Богдан
Якби не Юрій Горліс-Горський, пам’ять про цього отамана, напевно, давно вже б згасла, хоч чоловік він був неабиякий.
«Про зухвалі наскоки Богдана на большевиків і денікінців нам оповідали ще в Матвіївці, — писав Юрій Горліс-Горський. — Розпитуємо про нього нашого господаря…
— Богдан — прізвище його чи псевдонім? — питає один старшина.
— Бачте… Він байстрюк. Мати дівчиною-сиротою принесла його з наймів із Чигирина… А як люди питали, де взяла, казала — Бог дав… Через те, кажуть, і прозвали його Богданом. Виросло у злиднях в орла-парубка… Пішов на війну і вернувся відзначеним підстаршиною, а як почалася отут у нас боротьба, Богдан і почав коники викидати. Та й заливав же він гарячого сала за шкуру москалям! Пішла слава: отаман Богдан, отаман Богдан!.. А воно всього війська — сам отаман, візник (теж добрий хлопець) та пара добрих коней у тачанці. На тачанці — кулемет «Кольт», а до крила прив’язаний легкий німецький міномет.
У візника ручний кулемет «Люїс». І ото під’їжджає було вночі під яку станцію, заповнену потягами та військом, найчастіше коли відступали большевики, а потім денікінці, та й пішов «воювати»! Лівою рукою стріляє з «Кольта», а правою одягає на міномет міни і пускає їх. Візник із «Люїса» строчить… Ті собі стріляти в темряву, не знаючи по кому, і підійметься такий бій — наче зійшлося дві дивізії…
Звичайно, паніка… Кидають усе і тікають хто потягом, хто пішки, а Богдан заїде на покинуту станцію, а тоді до найближчого села. Побудить кулеметом дядьків і посилає, щоб забрали собі майно та зброю. А як хоче зробити напад, де треба більше людей, то тільки передасть одному-другому і до нього збіжиться з півсотні добрих вершників (наших хлопців на це діло двічі запрошувати не треба), але більше любить сам. А стріляє, бісова кров, аж чудно! Як нема з ким битися, виїде з нудьги у степ і б’є з кулемета зайців… Так ото і живе на колесах. Рідко до своєї пустки-хати повертає.
Де ніч застала — там ночує. Всюди пошана йому за відвагу — і нагодують, і чарку дадуть, і дівчата не цураються, а оце — женитися задумав… Та бач — губа не дура — хоче, щоб генерали у нього на весіллі гуляли.
З подальшої розмови довідуємося, що байстрюк Богдан покохав дочку першого господаря у своєму ж селі, але батько й слухати не хотів про шлюб і випросив Богданових сватів із хати. Заявив, що віддасть свою одиначку тільки за поважного господаря, а не за голодранця, у якого одна хата, та й та з побитими вікнами, який і не дбає, аби щось мати. Не помогли й сльози дівчини, що любила Богдана.
Тоді Богдан став свататися по-іншому — оригінальним способом. Проїжджаючи щодня коло хати своєї коханої, випускав по вікнах півстрічки з кулемета. Більшість селян держала сторону Богдана. Нарешті батькові набридло ховатися попід лавки і він згодився на шлюб.
На весілля з’їхалося багато озброєних людей із цілої округи, які навезли харчів і горілки, щоб мав чим Богдан частувати, не з тестевого… Весілля із сальвами, з ракетами, — гулялося на цілій вулиці не один день. Такі весілля бачила Чигиринщина тільки, мабуть, при гетьманах. Бачачи пошану населення до зятя і що навіть полковники приїхали на весілля, батько примирився й за столом цілувався вже з Богданом, виказуючи ще за побиті шибки».[64]
Оті полковники були представниками української армії, частини якої якраз у лютому 1920 року прийшли на Холодноярщину. Їх відпустив — і погуляти, і розвідати обстановку — командарм Михайло Омелянович-Павленко, якого козаки з любов’ю називали Дідусем.
Оце, власне, і майже все, що досі було відомо про знаменитого повстанського ватажка. Автор єдиного спогаду про нього (Горліс-Горський) не вказав ні прізвища, ні місця народження отамана.
Небагато можна додати і сьогодні, через 85 років після тих гарячих подій. Вдалося з’ясувати, що Богдан походив із родини Лаврішків, яка жила в Старій Осоті Чигиринського повіту Київської губернії.[65] Напевно, це прізвище його матері, адже він був «нагуляний» і вже ніхто не скаже, хто його батько.
Кілька слів про рідне село отамана. Перша згадка про Стару Осоту датується початком ХVII століття, але люди тут жили з прадавніх часів. Між Новою і Старою Осотою були поховання скіфського і сарматського часів. 1840 року під час ремонту греблі тут знайдено людський і кінський скелети, залишки багатого озброєння та вбрання, зокрема два золотих ґудзики у вигляді урн, два персні та бронзовий ідол Пріапа в кільці, прикрашеному плодами й арабесками сферичної форми. В околицях села варто було б пошукати й інші скарби, адже місцеві люди оповідали, що за часів Коліївщини гайдамаки йшли на Умань якраз через Осоту, де й нібито закопали скарби і частину зброї.[66]
[64]
Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. — Київ — Львів — Дрогобич: Відродження, 2006. — С. 28–30.
[65]
Авторські польові дослідження Юрія Ляшка. — Записано від К. В. Федоренка (1906 р. н.) в м. Олександрівці Кіровоградської області. 20.02.1997.
[66]
Кузик Б., Білошапка В. У плині часу. Енциклопедія Олександрівщини. — Київ: Мистецтво, 2002. — С. 250.