— Скоро Різдво, а ті продукти, які залишив ваш командир, кінчаються. Що робити?
Лише тепер довідався Олексій, що командир потурбувався про своїх вояків, залишивши їм кілька мішків цурку і борошна. Медсестри вимінювали цукор у людей на інші продукти, розширюючи таким чином раціон хворих. Населення, до слова сказати, з повагою ставилось до хворих «петлюрівців» — бо ті «билися з Денікіним».
У Жашкові тоді не було ніякої влади: білогвардійці й «петлюрівці» вже пройшли, перші на південь, другі — на схід. А більшовики тільки наближалися. Вони увійшли до містечка у перший день Різдва. В лікарні запанувала тривога.
Ось і представник нової влади…
До лікарні зайшов червоноармієць у кожусі. Струсивши сніг і залишивши рушницю в сінях, переступив поріг і весело запитав:
— А хто тут лежить? Товариші чи добродії?
Більшовик говорив українською.
— Оцей, напевно, добродій, — показав він на Молодожоненка, — по очах бачу, ич, як ними виблискує!
Мусив відвернутися Олекса до стіни.
— Ну, так із ким тепер б’єтесь? — запитав солдат у іншого козака.
— Зараз не б’юсь ні з ким, бо тут ось лежу, а раніше з Денікіним.
— Так і Петлюра проти Денікіна?! — здивувався червоний. — А нам казали, що ви разом із Денікіним йдете проти народу.
— Ніколи ми не йшли проти народу, — обізвався й Олекса.
Зав’язалася жвава і приязна розмова… Коли це до палати увійшов ще один. Був він у чорній шкірянці. Почав із крику та московської лайки.
Усі притихли, разом із ними і червоноармієць-українець…
Нарешті кацап вигавкався… На прощання він добряче струсонув дверима — щоб знали, хто в Жашкові тепер хазяїн.
Вичекавши паузу, червоноармієць повідомив, що то був чекіст.
— Але ви не бійтесь: є наказ вас не займати.
Настановивши в селі свою владу (ревком), червона частина наступного дня потяглася на південь — наздоганяти білогвардійців, які, биті українськими повстанцями, тікали до Одеси. На прощання залишили в лікарні і трьох своїх тифозних.
Попри владу ревкому, життя в Жашкові йшло своєю чергою: тут, як і раніше, найліпше «ходили» керенки та гривні, а за совіцькі й сірника не можна було купити.
Про харчування своїх хворих більшовики не потурбувалися. Отож ті допомагали закінчувати харчові припаси, що залишив для козаків полковник Алмазов, який продовжував свій шлях на схід у складі армії Михайла Омеляновича-Павленка…
А зустрілися знову Олекса Алмазов, тепер уже генерал-хорунжий Армії УНР, і козак Олексій Молодожоненко в Чехословаччині, в Подєбрадах, вже як студенти Української господарської академії.[998]
4. Мовчазний подвиг сотника Пругла
Змучені коні, ніби відчуваючи катастрофу, не везли, а несли батарею 1-ї Запорозької артилерійської бригади. Українська армія поспішно відступала під ударами червоних. Серед запорожців був і Андрій Глувківський зі Смілої, ще недавно старшина Добровольчої армії. Лише в липні 1920 року йому вдалося повернутися до своїх. Ще й чотирьох місяців не прослужив Андрій у рідній армії, а шлях його вже стелився на еміграцію. Була друга половина листопада 1920 року.
За декілька годин козаки побачили тьмяну і невеселу посмішку Збруча.
За річкою також була Україна, але «не та». Ту Україну поляки вже нахабно нарекли Польщею.
Ось і переправа.
Тільки тут з’ясувалося, що немає сотника Пругла. Він весь час відбивався в ар’єргарді від більшовиків, даючи можливість товаришам уникнути полону. Розшукувати його не було коли — пролунала команда переправлятися на правий берег.
Вже пізніше Глувківський довідався від сестри-жалібниці, яка випадково опинилася з Пруглом на тачанці, про останні хвилини його життя. Коли більшовики були на відстані тридцяти метрів, вичерпались набої у кулеметній стрічці. Тоді сотник без вагань вийняв пістоля й застрелився.
Ця смерть вразила Андрія, хоч і познайомилися вони недавно. Він часто згадував сотника Пругла, особливо тоді, коли колишні вояки української армії сварилися між собою, не бажаючи один одному поступитися навіть у дрібних питаннях, — замість того, щоб хоч на еміграції «злитися в єдину волю, в єдине бажання».
Андрій з болем думав про сотника Пругла, «який разом із переконаннями віддав своє життя та перейшов до рядів Наливайка й Тараса Трясила».
«Може, тепер, — казав Глувківський, — вони «з могили кличуть нас», кличуть з’єднатись на загальне «святеє діло», але ми не чуємо, не хочемо чути…»
На жаль, Андрій Глувківський у своєму спогаді «Останній день на рідному терені» не зазначив імені сотника Пругла. Та й ім’я самого Андрія випадково збереглося для нащадків.[999]
5. Спогади чекіста Пташинського
Петро Никифорович Пташинський народився 28 червня 1902 року в Одесі у сім’ї столяра. Всього в родині було п’ятеро синів і дві дочки. Рід Пташинських виводився від старости церкви в подільському селі Ободівка Івана Птаха, який внаслідок унії перетворився у Пташинського. По материнській лінії П. Пташинський також українець («Прабабка, бабка и мать были чистокровными хохлушками, бершадскими, ободовскими, гниванскими»).
Прадід (і дід Йосип Пташинський) брали участь у польському повстанні 1831 року, а дядько В’ячеслав — у польському повстанні 1863 року. В’ячеслава розстріляв, як писав Пташинський, «русский карательный отряд».
Попри те, що в родині культивувалася «повага до пам’яті предків», Петро вважав себе росіянином («Исповедуя православие, мы, младшие Пташинские, всегда считали себя по национальности русскими»).
Батько П. Пташинського був запійним п’яницею. У своїй книзі спогадів Петро писав, що в дитинстві «я озлобился, стал верховодом и организатором проказ».
У 14 років Петро втік на фронт захищати «родіну, царя і отєчєство». За власним визнанням, мав «романтичну уяву про війну». Півроку служив у роті розвідників 148-го Каспійського полку. Був нагороджений Георгіївським хрестом 4 ступеня. Після поранення повернувся в Одесу, на свою Малоросійську вулицю. В його будинку № 71 жив більшовик Степан Черніков, який і став його наставником. Від нього Пташинський дізнався «правду о большевиках и Ленине».
У грудні 1917 року разом із друзями Борисом Гольдманом і Олександром Лозовим Петро пішов у Красну гвардію — для боротьби «проти гайдамаків і юнкерів». Після зустрічі з Сенею (Соломоном) Урицьким став соцмольцем, тобто членом Союзу соціалістичної молоді.
У січні 1918 р. П. Пташинський взяв участь у повстанні проти Центральної Ради в Одесі. Під час збройної сутички з українськими частинами проштрикнув багнетом гайдамаку, а той, падаючи, кинув перевертню під ноги гранату, поранивши його.
28 червня 1918 р. на заводі Артура Анатра Петро здійснив диверсію, внаслідок якої згоріли кілька аеропланів «Декан» і «Ньюпор», морський човен з авіадвигуном і пропелером, дослідний зразок двофюзеляжного (двомоторного) літака та єдиний екземпляр швидкісного легкого аероплана «Монокок». Австрійські окупаційні війська зазнали збитків на 7 мільйонів крон.
Переховуючись від Державної варти, Пташинський змушений був виїхати в Москву. За протекцією Юрія Свєтлова, редактора газети «Известия», Пташинський зустрівся з Берзіним, тоді військовим комісаром Москви. Берзін направив юнака до Фелікса Дзержинського, а той розпорядився зачислити його в латиський загін ВЧК «Свеаборг».
У вересні 1918-го у складі цього загону Петро охороняв Володимира Леніна в Горках. Від грудня того ж року став він під команду «товаріща Сємьона» (Шварца), голови ВУЧК, та виїхав для підривної діяльності в Україну.
Брав участь у боротьбі проти УНР, пізніше — денікінців, а тоді вже й проти повстанців-боротьбистів і партизанських відділів уенерівської орієнтації — на Лівобережній і Правобережній Україні…
Про своє бурхливе життя Петро Пташинський написав спогади під назвою «Шляхи-дороги». Дванадцятий розділ цих спогадів називається «Останній бій». Присвячений він боротьбі проти партизанів Холодного Яру влітку 1921 року.
[998]
За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. — Варшава, 1937. — Збірник 7. — С. 32 Б.
Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет Українських визвольних змагань. — Львів, 1995. — С. 105.
Молодожоненко О. Спогад. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 1010–1014.
Особиста справа студента Молодожоненка Олексія. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1576, арк. 1 — 71.
[999]
Глувківський А. Останній день на рідному терені. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 929.
Особиста справа студента Глувківського Андрія. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 893, арк. 1 — 85.