Балачкам про «московське братерство», звісно, вже ніхто не вірив, — не 1917 рік надворі. Всі вже встигли відчути на власній шкурі, що таке «московське братерство». Але виснаженість, безперспективність боротьби змушували шукати виходу із ситуації — не сидіти ж вічно у цьому просмерділому схроні!
Хоч і не вірили повстанці московським побрехенькам, та вірити хотілося.
Пташинського засипали питаннями. Всіх цікавило, чи насправді їх не переслідуватимуть, якщо вони погодяться на «амністію». Чи буде обчислюватися продовольчий податок їм так само, як і тим, хто не партизанив? Чи приймуть у ряди Красної армії тих, хто був «амністований», але боровся проти неї? Чи не позбавлятимуть права голосу «амністованих»?..
Відповідати на питання Пташинський припинив, коли аудиторія остаточно виснажилася… Час був пізній. Треба було поспішати в Мельники…
Дорогою через Мотрин монастир чекіст із радістю почув, що отамани та більшість козаків і старшин вирішили прийняти амністію… Не погоджувався лише Іван Полтавець-Остряниця — як і раніше, він був налаштований агресивно і хотів знищити Пташинського.
«Явку з повинною і здачу всієї зброї призначили на 4 липня…» Вживши заходів на випадок можливих ускладнень і несподіванок, Пташинський разом із Чекаленком виїхав у Головківку.
Піднялись на головківську гору. З пагорба відкрився чудовий краєвид на Холодний Яр. Пташинський побачив, як підтягуються вози під зброю, що її мали здати повстанці.
Час тягнувся повільно… Стрілки годинника вже підійшли до цифри чотири, а партизанів ще не було. Пташинський вже зібрався дати відбій, як раптом із лісу, піднімаючи густий пил, вискочили вершники. За ними з’явилася піхота.
Не доїхавши метрів двісті до пагорба, де очікували червоні, вершники спішилися. На ходу знімаючи шаблі та портупеї, вони направилися до уповноважених. На першу підводу полетіла зброя Чучупака, Гребенюка і Заболотного.
«О боги! — згадував Пташинський. — Яких тільки дурниць не зробить молодість на втіху і бурчання моралістів усіх часів?! Я повернув їм їхні шаблі та пістолети і поставив поруч зі мною. Це було для них повною несподіванкою, що підтверджувала щирість совєтської влади…»
У цей день зброю склало три отамани і «141 бандит».
За вказівкою Кременчуцької губернської трійки «амністовані» розпускалися по домах. Ті, що виявили бажання служити в Красній армії, направлялися в повітовий військовий комісаріат. Отаманів вислали під конвоєм у розпорядження Кременчуцької губернської надзвичайної трійки…
«Пізніше я довідався, — писав Пташинський, — що Чучупака працював заступником начальника повітової робітничо-селянської міліції… Десь на Канівщині, незабаром після відходу з Холодного Яру, знайшов свій кінець отаман Полтавець. При спробі переходу через Дніпро він і його поріділа банда була цілком знищена.
Після закінчення операції в Мельниках я побував у Мотронинському монастирі, де знову зустрівся і попрощався з товаришами по холодноярській операції Кошелєвим і Чекаленком… Порадившись, ми вирішили поставити крапку над бандитською «святинею», знищивши «систему оповіщення» про наближення до Холодного Яру частин і підрозділів Красної армії. Всі дзвони було знято і відправлено до Кременчука…»
Це визнання показує, що Пташинський не був впевнений, що його праця матиме тривалі наслідки. Йому не вірилося, що боротьба в Холодному Яру завершилася.
І справді, вже остання ніч у Мельниках, яку він вирішив провести як переможець у будинку священика, закінчилася для нього трагічно — на світанку в його кімнаті вибухнула підкладена кимсь граната… Сильна контузія позбавила Пташинського слуху і перетворила його на заїку.
Холодний Яр він залишав інвалідом. Лише за місяць він зміг із трудом доповісти губернській трійці й наркому Всеволодові Балицькому про свою роботу, про свій останній бій із «ворогами революції».
Так і не відійшов Пташинський від прощального удару Холодного Яру. І наприкінці грудня 1921 року змушений був демобілізуватися з рядів Красної армії…
Варто зазначити, що інформація Пташинського про смерть Полтавця-Остряниці не підтвердилася. Отаман продовжував боротьбу на чолі невеликого загону. Згодом він повернувся до Німеччини, куди виїхав разом із Павлом Скоропадським у грудні 1918 року після перемоги антигетьманського повстання. 1921 року Полтавець-Остряниця відновив роботу з формування Українського національного козачого товариства, яку започаткував ще рік тому.
Щодо співпраці отамана Чучупака з совєтською владою, то це не підтверджено жодними іншими спогадами чи якимись документами. Що стосується отамана Заболотного, то навряд чи це був відомий на всю Україну Семен Заболотний, бо безліч документів стверджує, що в червні — липні він вів активні бойові дії проти червоних на своїй рідній Балтщині.
Невідомий землякам та історикам і холодноярський отаман Гребенюк. Може, це був один із холодноярських старшин?..
Значно пізніше Пташинський довідався, що за рік до подій, в яких він брав участь, вже була спроба знищити холодноярських гайдамаків. «Якийсь час там розташовувалися військові частини, були відновлені сільради, а в Головківці навіть волвиконком, — писав він. — Після відходу військових частин усі ці установи припинили своє існування, приміщення були розгромлені й забиті дошками…»
Ситуація повторилася і після від’їзду надзвичайних уповноважених. Багато «амністованих», отримавши довідки і провідавши рідних, знову подалися до лісу. І продовжили боротьбу…
Про розмах повстанського руху на Чигиринщині свідчать більшовицькі документи. Ось уривок із протоколу № 31 засідання Кременчуцької губернської військової наради від 18 липня 1921 року: «…Бандитизм у губернії посідає значне місце, як це видно з цифр, які вказують на десятки бандитських організацій, що оперували в губернії, нараховуючи у собі до 18700 чоловік та обхоплюючи Чигиринський і Черкаський повіти…»
А у бюлетені таємно-інформаційного відділу при Раді народних комісарів УСРР № 121 від 13 липня зазначено, що в село Мельники (звідки щойно виїхав Пташинський) «прибула банда нез’ясованої назви, чисельністю ніби до 800 шабель, при 8 кулеметах і кількох автоматах… Невідома банда чекає на підхід із-за Дніпра нібито 18 загонів».
З іншого документа (оперативно-інформаційного зведення РНК «про стан боротьби з бандитизмом» в Україні від 14 липня 1921 р.) довідуємося, що в Холодному Яру діє відділ отамана Івана Савченка-Нагірного. В околицях Холодного Яру оперували загони Ломай-Ярма, Голика-Залізняка, Загороднього, Чорного Ворона та інших отаманів. Всього, за даними чекістів станом на 15 липня, тут «безкарно… оперувало 15 організованих банд».
Так що хоч і зазнав Холодний Яр відчутних ударів влітку 1921 року, все ж боротьби не припинив, а восени ще більше активізував її.
«Жовтень (1921 р.) на Кременчужчині, особливо її Правобережній частині, — читаємо в бюлетені таємно-інформаційного відділу РНК УРСР № 215 від 25 листопада 1921 року, — пройшов під знаком швидкого зростання бандитизму, придавленого в серпні та вересні низкою успішних операцій військових частин і агентури».
26 жовтня 1921 року на засіданні Військової наради Кременчуцької губернії «член ЦК тов. Хоречко», що здійснив інспекційну поїздку губернією, заявив, що «в каждом уголке, каждом селении чувствуется присутствие бандитов».
Оскільки окупаційний режим не мав серйозного успіху в Холодноярській окрузі, Совнарком 23 серпня 1921 р. обговорив пропозицію переселити на місце знищених українських селян Холодного Яру «крєстьян с голодающіх областєй Росії». Зрозуміло, що це б «нарешті вирішило проблему», як вони казали, «бандітского района»…
Тут і згадалася одна з тез виступу Петра Пташинського у партизанському схроні в Холодному Яру: «Независимой она (Україна) может быть только в союзе с русскими рабочими и крестьянами — это ваши союзники и братья».
Ось такі союзники. Ось такі брати…
Наприкінці 1920-х років Петро Пташинський взяв участь у колективізації (читай: пограбуванні селян) у Лубнах та на Сумщині, а 1937 року його арештувала «рідна ЧК». Вісім місяців перебував він під слідством. Все ж врятувався, бо його справа потрапила до слідчого, разом з яким він «служив в армії Якіра в Громадянську».