1941 року Пташинський пішов добровольцем на фронт. Дослужився до звання капітана. Але геройство у захисті «родіни і Сталіна» йому не зарахували — у повоєнні роки Пташинського знову посадили. Відбувши 10 років ув’язнення, працював у гірничорудній промисловості на Алтаї.
Вийшовши на пенсію, оселився в Білгороді-Дністровському, де і помер у липні 1987 року. Спогади його («Пути-дороги») досі не видано.
Слід ще сказати, що наприкінці свого життя Петро Пташинський розчарувався у совєтській владі. Якось сказав своєму товаришу Борисові Устименку: «Если бы знали, чем это кончится, то мы бы царя Николку на руках носили». А на людях продовжував хвалитися, що охороняв Леніна, та й взагалі оспівував «революційну романтику».
Такого життєвого фінішу дійшов палкий борець за совєтську владу Петро Пташинський.[1007]
6. Подвиг юнака Ригузенка з Чорноліски[1008]
Наш Чорний ліс, в оточенні якого розташувалося і моє рідне село Веселий Кут, що в Знам’янському районі, служив повстанцям і фортецею, і домом, і сховом.
Був я тоді хлопцем років п’ятнадцяти-шістнадцяти, і в моїй пам’яті надовго залишилася подія, свідком якої я був.
Стояла післяжнивна пора 1922 року. У селі розташувався загін червоної кінноти. Стояли постоєм по сільських хатах. Бійці відпочивали, чистили зброю. Я з цікавістю приглядався до всього. Одного дня бачу: на вулиці якась метушня. «Бандітов вєдут!» — гукнув у двір один з будьонівців. Вибіг і я. В оточенні червоноармійців з гвинтівками навпереваги ішли… Ні, бандитами я б їх не назвав. Звичайні наші люди, українці: ні звірячих облич, ні патлатих голів, ні диких поглядів. Це були повстанці, або, як їх у нас називали, лісовики, добродії. Стомлені, схудлі. Руки їм заведено назад і зв’язано. Дехто босий.
— Судити будуть, — пронеслася чутка по селі, а потім уже й оголосили: «Ідіть на суд!»
Батько мій не пішов. І мене не пускав. Та я його не послухав.
Суд тривав два дні… Підсудні вели себе мужньо. Пам’ятаю запитання одного із членів трибуналу: «Советская власть везде стала твердо на ноги. Почему же вы вели эту безнадежную борьбу?» Один з підсудних відповів:
— Ми не визнаємо цієї влади. Вона московська, а ми хочемо вільної України. Ми ніколи не примиримося з чужим пануванням.
Тоді запитали й Ониська Бойка, бійця-лісовика:
— А ты признаешь советскую власть?
— Не діждете, щоб я її визнавав, цю кровожерну чужу владу. Слава Самостійній Україні!
Серед захоплених у полон виявився хлопчина, приблизно одних літ зі мною (років чотирнадцяти), — Ригузенко із с. Чорноліски, що між Цибулевим і Веселим Кутом. Його умовляли:
— Ты еще малолетний, несознательный. Сознайся: тебя подговорили идти в отряд? Ежели это так, трибунал тебя оправдает. Ведь у тебя еще целая жизнь впереди!
Та хлопець не здався:
— Ні, мене ніхто не підмовляв. Я стою за Самостійну Україну!
— Ну, смотри, сам подписал себе приговор.
А той «приговор» був один для всіх — розстріл. І я бачив, як його виконували. Усіх повстанців-лісовиків повели за село. Вбивали на тому місці, де колись був маєток пана Костинського. Стріляли в спину. Як зараз бачу: Онисько Бойко повернувся обличчям до катів і вигукнув: «Слава Україні!»
Рідним дозволили поховати розстріляних на кладовищі. На той похорон зійшлося все село.
А потрапили повстанці до рук карателів через зраду. Видав їх свій же повстанець, колишній царський офіцер Демченко, сам цибулівський. Коли червоні пообіцяли амністію тим, хто добровільно вийде з лісу і здасться, то Демченко довго не думав.
Повстанці-лісовики мали схованку в підземеллі, виритому в Сацькому яру, — це між Цибулевим та моїм Веселим Кутом.
Підпільне житло було дуже добре замасковане, зовсім не помітне для ока: молоді деревця, старі корчі, старе опале листя. Демченко провів червоних до землянки, показав вхід. Туди гукнули:
— Выходите!
— Не вийдемо! — відповіли повстанці.
— Кинем бомбу и всех побьем!
Вийшли. А один непомітно зірвав з голови кашкета і кинув поперед себе. Твердий армійський кашкет покотився до урвища, ніби його понесло вітром. Полонений кинувся за ним.
— Стой! Стрелять буду!
— Та я тільки он картуз впіймаю. — Та скік у кручу, та в чагарник.
Тільки й бачили.
Чорноліські добродії потім покарали зрадника. Слідкували за кожним його кроком. Труп Демченка знайшли аж через місяць, коли дядьки поїхали в 20-й квартал по дрова. Впізнали його по кашкету та галіфе, бо голову геть об’їли лисиці. Так бойові товариші розстріляних відплатили за відступництво.
Усі повстанці-лісовики належали до загону отамана Кібця, про якого згадує у своєму історичному романі «Холодний Яр» Юрій Горліс-Горський.
Окрім вже названих мною вище, пам’ять зберегла ще імена Архипа Бондаренка, Миколи Бондаренка, Якова Запорожця, Пантелія Свириденка, Панька Дяченка, Юзельника. Слава героям![1009]
7. Мій батько — Іван Лютий-Лютенко
Розповідь дочки отамана
Народилася я через два місяці після того, як батько покинув Україну. Так що я знаю про батька із розповіді мами Валентини Колос, рідних і односельчан. Завжди його згадували як добру, порядну, уважну і чуйну людину. У 1925 році ми отримали його останній лист з фотографією. Батько дуже просив маму, щоб вона виховала патріотів України. Отак ми росли і виховувалися біля дідуся, бабусі (Євгенії Трохимівни Цибульської. — Ред.) і мами. Дідусь — Макар Минович Лютий — нам замінив батька. Усе тепло і розум віддавав нам, своїм онукам. До мами нашої ставився як до дочки.
Так ми жили в Товмачі (Шполянського району. — Ред.) тихо і мирно — до «розкуркулення». А потім почалися переслідування дідуся і мами. Найбільше діставалося мамі від державних властей. Її називали дружиною зрадника-бандита. Це було не життя, а мука — не тільки для наших рідних, а й для нас, дітей. Так хотілося батьківської ласки… А тут ще й батька називають бандитом. І за що, ми не знали. Вже як підросли, тоді зрозуміли. Люди стали радити мамі, щоб узяла розлучення. Порадившись з дідусем і бабусею, мама розлучилася з батьком заочно, а нас переписала на свою дівочу фамілію. Для нас з братом це був великий удар, тому що ми батька дуже любили і надіялися, що рано чи пізно ми з ним зустрінемося.
Отак, примирившись зі своїм горем, ми і жили. Дідусь і бабуся на певний час, поки трохи утихомирилося з цим розкуркуленням, поїхали до дочки — Наталії Макарівни Козленко — на Донбас. Потім вернулися і жили у доччиній хаті. До нас дідусь і бабуся ходили майже щоденно. Допомагали нам усім. Дідусь працював у колгоспі. Бабуся хазяйнувала вдома і у нас, бо мама працювала вдень у колгоспі, а ночами шила, тому що податки такі великі були. Ще і дідусь допомагав платити і нас учити. Так ми, примирившись зі своїм горем, і жили, не знаючи нічого про батька. Але ось у 1938 чи 1939 році, точно не пам'ятаю, прийшов лист з Польщі до дідуся. Батько просив дідуся, щоб він вислав йому метрику, і питав, як діти і жінка. Звичайно, ми зраділи, що батько живий. Метрику йому вислали, і мама написала листа від імені дідуся. А через декілька років — ця проклята війна. І от десь у кінці 1941 року прийшов з полону наш сільський хлопець Галушко Дмитро і говорить, що чоловік, який його виручив з полону, дуже похожий на мого брата Олександра. І цей чоловік сказав йому: «Пам'ятай, що тебе виручив з полону Іван Лютенко». І ще Дмитро казав, що у нього (Івана Лютого-Лютенка. — Ред.) повна хата полонених, і серед них водянський Барабаш, який дуже хворий. Барабаш йому сказав, що як подужає, то зразу приїде додому. «А цей Лютенко дав мені документи і харчі на дорогу, і я поїхав скоріше додому», — так розповідав Дмитро Галушко.
[1007]
Автобиография и воспоминания Пташинского Петра Никифоровича. — На правах рукописи. — 54 с. — Белгород-Днестровский, 9.2.1968.
ДАПО, ф. р-4008, оп. 1, спр. 2, арк. 6.
Лист Бориса Івановича Устименка Олександру Андрійовичу Найді від 8 листопада 1988 року з м. Білгорода-Дністровського.
Пташинський П. Пути-дороги. — На правах рукопису. — м. Білгород-Дністровський, кін. 1960-х — поч. 1970-х рр.
ЦДАГО України. — Ф. 1, оп. 20, спр. 615, арк. 109, 208, 209.
Там само. — Спр. 616, арк. 174–176.
Там само. — Спр. 692, арк. 169.
[1009]
Петров М. Відлуння Холодного Яру // Народне слово (Кіровоград). — 1996. — 11 квітня. — 41 (913). — С. 4.