Дійсно, десь через неділь дві чи три приїхав Барабаш, який привіз лист від батька і фотографію батькової дружини і сина Юрка. Батько просив маму, аби вона йому простила, що він женився. Їй цього листа довго не давали, а згодом дідусь дав. Мама сказала, що інакше і не могло бути, тому що чоловік сам так довго не буде, та ще й в чужому краї. Але після цього довго плакала. Дідусь сказав: «Я тобі співчуваю, дочко, але в цьому нічим не можу допомогти».
Приїхали з полону ще калигірці, шполяни і, здається, з Матусова. І усі говорили, що виручив їх з полону Іван Лютенко. Фамілії я їх не знаю. Шполяни їздили до батька по соду, сіль, серпи. Це ж була війна. Не було у нас нічого, отож люди шукали собі кусок хліба і грошей для щоденного прожиття.
У другий набір до Німеччини попав і мій брат Олександр. Коли переїхали польський кордон, то ешелон довго стояв і брат цим скористався, вийшов надвір ніби по своїй нужді… Вийшов на дорогу, спинив машину грузову, попросився до Холма. Польську мову він трохи знав. Отак і доїхав до Холма. Адресу батька він знав. І знайшов його дім.
Батька дома не було, а були гості. Вони взнали зразу, що це син Івана Макаровича. Всі його вітали. А тут незабаром і батько прийшов. Також зразу узнав свого сина. Батько його і цілував, і щипав, і кусав, і плакав, і радів.
Батько пишався сином. Олександр був культурний, вихований, грамотний. Не вмів тільки панночкам руку цілувати.
Отак брат і залишився біля батька. Поки жили у Польщі, то листи одержували часто. А після був перерив.
У 1953–1954 рр. був перший лист з Америки від Олександра, де він писав, що у них усі живі, здорові, але у нас вже не було ні дідуся, ні мами. Дідусь помер 1943 року, а мама у 1946 році.
Маму замучили. Їй ще більше стали докоряти батьком (тобто чоловіком. — Ред.). Вони думали, що батько робив на німців. Мамі виповнилося лише 50 років, як вона померла. Звичайно, були і добрі люди, які нам допомагали. Десь у 1960–1965 рр. бабусю забрала дочка до Шполи, де жила сама, а потім переїхали у Київ, де бабуся і померла. Труну привезли до нас додому, в Товмач, попрощалися і похоронили бабусю у Товмачі, біля дідуся. Листи від батька стали ходить регулярно, а потім і почав нам батько висилати посилки. А в 1981 році запросив мене до себе. І от я одчаялася поїхати в таку даль, бо так хотілося побачити батька. І я на 59 році свого життя побачила вперше свого дорогого і такого жаданого батька.
Поїхала я з меншою дочкою Валентиною. Зустріч була і тривожна, і радісна. Батько водив нас і в український ресторан, і в церкву, і український клуб, і до своїх знайомих. Батька дуже поважали всі українці, які там жили. Познайомив нас з паном, нині покійним, Михайлом Дорошенком, з його сином і невісткою. Батько був добрий розказчик. Як зачне розмовляти, то як вода в річці біжить, так біжать його слова. Де вони тільки бралися, ті слова?! І слова такі розумні, ділові. Батько говорив, щоб діти і онуки училися і пам'ятали, хто наші вороги. Говорив: «Бережіть Україну, не давайте на поталу її москалям». Зустріч була радісна, а прощання зі слізьми. Батько плакав, казав, що до нас уже звик, як тепер буду? Я говорю, ми ще побачимося, може, Ви до нас приїдете. Я б тільки хотів померти в Україні, каже, але боюся туди їхати, бо старий. Якби молодший, то поїхав би, може. Ще й повоював би, хоч словами, з цими москалями. Дочки мої обидві їздили, як дідусь був хворий…
Батько помер 20 березня 1989 року на 92 році життя (син Юрій твердить, що 19 березня. — Ред.). Царство йому небесне і земля пухом.
Марія Іванівна ТЕМЧЕНКО
м. Черкаси
Епілог
Московська хода по черкаській землі
(Післямова автора)
Тотальна війна проти України призвела до вилюднення повстанських сіл. Холодноярські села та хутори, за визнанням чекістів, «обєзлюднєлі». І все ж опір росіянам не вщухав. Про це свідчить і бюлетень таємно-інформаційного відділу при Совнаркомі УССР № 99 від 29 жовтня 1921 року під назвою «Борьба с бандитизмом на Правобережной части Кременчужчины…». Саме до новоствореної Кременчуцької губернії було тоді віднесено Черкащину та Чигиринщину, зокрема і Холодний Яр…
«К середине июля м-ца Кременчугская губерния занимала одно из первых мест на территории Украины по силе бандитизма, — зазначали чекісти. — Пользуясь благоприятными топографическими условиями, колоссальными лесными массивами, балками, болотами и многочисленными островами на р. Днепр и Тясмин и широким сочувствием местного населения, банды в продолжение почти 3 лет безнаказанно оперировали в южной части губернии, срывая всякую советскую продработу на селе. К 15 июля на территории Правобережной части Кременчужчины оперировало 15 организованных банд, общая численность которых доходила до 550 конных и пеших. Во главе бандитских шаек стояли популярные главари петлюровского повстанчества: Железняк, Нагорный, Назар-Стодоля, Хвыля, Черный Ворон, Орел, Голый и др.
Окраска всех без исключения банд — петлюровская. Главари частью вели в своих бандах организационную работу по созданию дисциплинированных бандитских кадров, частью действовали активно, нападая на расположения войсковых частей, сахзаводы, лесоразработки и т. д.; терроризируя своими операциями местный советский аппарат, работавший под постоянной угрозой бандитских налетов».[1010]
До середини літа 1921 року партизани були володарями становища в селі. Окупанти навіть не знали, хто їм протистоїть конкретно. «Едешь, бывало, в поле, — зазначав В. Биструков, що встановлював «соввласть» на Чернігівщині, — видишь пахаря, а оказывается — бандит, принимавший участие в налете. Встречаешь старика-пастуха, расспрашиваешь о банде, а он оказывается шпионом банды, дает ложные сведения, а банда в кустах, в двадцати шагах».[1011]
Так було і в Холодному Яру. Вдень селяни порядкували на городі, чекаючи ночі, щоб розквитатися з лютим ворогом. Тож офіційні дані чекістів про кількість партизанів точними назвати важко. Тим більше що агентурний апарат їм ніяк не вдавалося налагодити. З окупантами практично ніхто не хотів співпрацювати, адже чи не кожна хліборобська родина була пов’язана з Визвольним рухом — чи сини, чи батьки, чи дядьки, а хтось-таки був у лісі.
«Абсолютно все селяне против советской власти, даже хуже…»[1012] — писав 21 квітня 1921 року уповноважений районного партійного комітету А. Пєтухов. А 18 липня 1921 року на засіданні Кременчуцької військової губернської наради було оголошено, що на території Кременчуцької губернії діє «не один десяток бандитських організацій» загальною чисельністю 18700 чоловік, а «головною базою концентрації бандитських сил є Холодний Яр».[1013]
У середині липня за справу взявся представник ще одного «братнього» народу — «тов. Замме». Він активізував військово-агентурну роботу і розкинув «широкую сеть неподвижных гарнизонов в постоянных очагах бандитизма». Армійські частини поставили не тільки у Чигирині і Кам’янці, а й у «бандитських» селах: Жаботині, Мельниках, Полуднівці, Матвіївці, Любомирці, Яничі (тепер Іванівка), Цвітній, Вищих Верещаках, Трилісах, Бондуровій, Баландиному, Капітанівці та містечку Златопіль. Окрім того, в окрузі нишпорили, вишукуючи здобич, дев’ять «летучих отрядов по борьбе с бандитизмом». Та армійські командири не знали особливостей партизанської війни, через що отамани продовжували здійснювати «абсолютно безкарно широкі операції».[1014]
Про серйозність намірів російських завойовників свідчило й прибуття в Кременчуцьку губернію польового штабу ВУЧК «по боротьбі з бандитизмом» на чолі з Михайловим. Він об’єднав у своїх руках ЧК і особливі відділи військових частин. Завдання перед ним Совнарком поставив непросте — секретні працівники мали ретельно вивчити лісові масиви, з’ясувати характер, чисельність і місцеперебування лісовиків. Для цього чекісти планували створити широку «осведомительную сеть» з трьохсот чоловік. А політруки розробили план широкої пропагандистської кампанії «по расслоению Чигиринського села, организации аппарата власти».[1015]