Про що свідчать такі плани? Про відсутність совєтської влади на Чигиринщині (як і колись денікінської) та про єдність українського села принаймні до літа 1921 року — попри п’ятилітні зусилля Москви.
Рішучі дії завойовників у липні привели до низки перемог, але успіхи виявилися тимчасовими. Це і констатує бюлетень таємно-інформаційного відділу при Совнаркомі УРСР № 215 від 25 листопада 1921 року. «Октябрь (1921 р.) на Кременчужчине, особенно в Правобережной ее части, — свідкували чекісти, — прошел под знаком быстрого роста бандитизма, придавленного было в августе и сентябре рядом успешных операций войсковых частей и агентуры. В последних числах октября бандитизм стал оживать в Чигиринском и Черкасском уездах… Так, в разных местах Чигиринского уезда за первые 10 дней октября, по данным Отуправа Губисполкома, активно проявили себя банды: Орла в 60 сабель, Хвыли в 60–80 чел., отряд Загороднего — в 30 человек…
К прежней тактике действий крупными массами руководители бандитизма в губернии в октябре не вернулись; они продолжали применять те же методы борьбы с Соввластью, которые практиковали с конца августа почти все атаманы Украины: быстрые и подвижные, малочисленные отряды без обозов и по преимуществу конные, неожиданные налеты, уклонение от столкновения с нашими отрядами. Мелкие шайки, зачастую отряды одной и той же банды, рассеяны повсюду: на заседании Губвоенсовещания Кременчужчины 26/X член ЦК тов. Хоречко, совершивший объезд губернии, заявил, что «в каждом уголке, каждом селении чувствуется присутствие бандитов; на Кременчужчине нет атаманщины, нет повстанцев, но есть скрытая работа атаманов-петлюровцев».
Характер бандитской деятельности — организованный террор местного аппарата власти: мелкие шайки систематически убивают рабочих, разрушают органы, уничтожают мелкие продотряды. Так, в Ротмистровской волости Черкасского уезда банда Загороднего изрубила отряд продмилиции 15 чел.; в с. Макиевке (Матвіївці. — Ред.) Чигиринского уезда бандиты разоружили и увели с собой кр-цев продотряда…
Организованное уничтожение местных работников явилось основной причиной резкого падения интенсивности Советского строительства, ожившего было во время сентябрьського затишья бандитизма, и ослабления поступления продналога…
Ряд бандитских шаек губернии в октябре ставил себе определенную задачу — сорвать продналог путем террора и путем широкой агитации среди крестьянства. Сводки Отуправа Губисполкома сообщают, что все операции банд Медведовской волости сводились исключительно к воспрепятствованию сбора продналога; банда Загороднего в Чигиринском уезде принимала все меры к срыву продналоговой кампании… Вследствие бандитских операций продработа на местах почти везде стала возможной только при наличии вооруженной силы». Крізь зуби визнавали москалі, що у жовтні 1921 року опір холодноярців швидко зростав, а партизанський рух «продемонстрував свою силу успішною боротьбою з місцевою владою».[1016]
Оце зізнання свідчить про природу повстанського руху. Він був національно-соціальним за суттю: козацтво повстало проти «обдирації рідного краю».
У листопаді, за визнанням чекістів, настрій селянства ставав «все більш пригніченим і навіть переходив у ворожість, найвищої точки ця крива досягає в травні… (1922) року». Відтак хлібороби мали надію лише на гайдамаків і найактивніше їм допомагали. Бажаючи позбавити лісовиків підтримки місцевих жителів, чекісти намагалися нацькувати їх одне на одного. Плануючи літню кампанію «пацифікації», росіяни задумали спонукати хліборобів на активну боротьбу зі своїми братами через введення «інституту відповідальних» («отвєтчіков»). Це був апогей політики, спрямованої на розбиття українського села, українських родин, яку Москва проводила вже шостий рік. Викликати громадянську війну в селі, коли батько піде на сина, а дочка на матір, — ось чого хотіли добитися ненависні окупанти. Для реалізації цієї диявольської ідеї на Черкащині було створено надзвичайну трійку у складі представників ҐПУ, повітового «воєнсовєщанія» та військового командування.[1017]
«Інститут відповідальних» встановили в 27 населених пунктах Холодноярщини. Не вірячи, що «соввласть» убиватиме невинних людей, селяни поставилися спочатку до цього нововведення без страху, але, коли за появу в їхніх селах лісовиків почалися розстріли відповідачів і «кількість розстріляних за 4–5 тижнів сягнула 50 осіб»,[1018] люди постали перед страшним вибором: щоб зберегти своє життя, виявляється, треба видавати рятівників-добродіїв…
Паралельно зі страшними репресіями москалі продовжували відбирати у людей продовольство і фураж. На початку 1920-х років ненаситні «брати» вивезли з України величезну кількість хліба. Тільки в період з 1 вересня по листопад 1920 року в селян було відібрано 21 мільйон пудів хліба.[1019] Але не все продовольство довезли до Московщини, адже хлібороби де могли руйнували колії, зупиняли поїзди, відбираючи своє.
Незважаючи на неврожай в Україні, Москва не звільнила поневолений народ від так званого продовольчого податку, як це зробила стосовно селян Поволжя, де також почався голод. Попри неврожай у Кременчуцькій губернії, московську продовольчу програму тут було виконано блискуче. Відібравши все що можна, «сєвєрниє братья» урочисто рапортували Леніну і один за одним висилали ешелони в Москву та Поволжя. Маріонетковий харківський уряд навіть нагородив Кременчуцьку губернію червоним прапором — за те, що місцеві керівники успішно видерли у хліборобів набутки їхньої праці. Більше того, озлоблений непоступливістю українських селян, Кремль вирішив переселити в Україну «крєстьян с голодающіх областєй Росії». 23 серпня 1921 року це питання Совнарком «обговорив»… І в Україну потяглися ешелони з московською татарвою. Більшовики хотіли вирішити проблему, як вони казали, «бандітского района», змінивши в ньому населення — хліборобське українське на розбійне московське.
Політика переселення росіян в Україну здійснювалась і раніше. Колись цим ревно опікувався царський генерал Вавілов. Відтак у деяких українських селах росіяни складали чималий відсоток.
Поруч із політикою заселення «юга Росіі» «крєстьянамі», царі заохочували українських хліборобів виїжджати в Сибір та на Далекий Схід. І сотні тисяч наших братів, яких привабили обіцянками надати фінансову допомогу та великі наділи землі, покинули Батьківщину і розсіялися на безмежних просторах Росії…
Комуністичний режим уже не стільки заохочував, як насильно депортував сотні тисяч українців з «неблагонадійних» районів за Урал та в Казахстан. У 1920-х роках Кремль розпочав в Україні «социалістічєскіє стройкі», на які спрямував мільйони росіян і русифікованих «інородцев», бо, бачте, місцевої робочої сили не вистачало.
Хоч на початку 1920-х років українське селянство масово вимирало, Москва і Харків кричали на весь світ тільки про голод у Поволжі. «Про голод на Україні — ані слова, ніби на Україні його не було». Більше того, в Україну масово завозили московську сарану і розміщали в селах «за допомогою збройної сили і гармат».[1020]
Лише у грудні 1922 р. більшовики визнали, що в Україні голод. На 2-му Всеукраїнському з’їзді рад Мануїльський коротко заявив, що «п’ять українських губерній уражено на смерть».[1021] Це нехотя підтвердив і Хаїм Раковський. Але це не спинило московського грабунку, навпаки, активізувало його. В повітах почали запроваджувати нові сесії «продревтрибуналу». Так, у Єлисаветградському повіті було організовано дві додаткові сесії. Всього ж у повіті «на повну котушку» працювало «чотири сесії продревтрибуналу, розбиті на 12 груп», — повідомляв 19 грудня РОСТ з Єлисаветграда.[1022]
Чекісти, серед яких домінували недружні нам євреї, нещадно нищили тих, хто, не бажаючи вмирати голодною смертю, ховав хліб. Канадський журналіст Остап Терлецький сповіщав, що тільки в одному з придніпрянських повітів на початку 1922 року було розстріляно шість тисяч чоловік.[1023]
[1017]
Отчет о деятельности Черкасского Уездного Отделения Г.П.У. (К седьмому с’єзду Советов Черкащины (1921 — 15.11.1922 г.) — Черкассы: Издание Черкасского Уездного Отделения Г.П.У., 1922. — С. 9, 18–20.
[1020]
Терлецький О. Конаннє Великої України. — Український Голос (Канада). — 1922. — 2 серпня // Сербин Р. Голод 1921–1923 і українська преса в Канаді. — Торонто — Київ: Українсько-канадський дослідничо-документаційний центр, Інститут української археографії Академії наук України, 1992. — С. 494.