Закінчив Київську духовну семінарію (1911), 1-шу Київську школу прапорщиків, школу сотенних командирів Західного фронту. До Першої світової війни вчителював на Київщині. На фронті у складі 225-го піхотного Лівнинського полку російської армії (з 1914). Учасник українізації частин російської армії (з 1917). Учасник оборони Києва від червоного війська Михайла Муравйова (січень — лютий 1918). З вересня 1920 р. — сотник охорони Головного отамана Симона Петлюри. Після поразки Армії УНР був інтернований у табір м. Каліш. Від 1926 р. — підполковник II відділу штабу військового міністра УНР в екзилі, відповідальний за зв’язок із підпільними організаціями Наддніпрянської України. Брав участь у боях проти совєтських військ під Бродами і Баутценом. На еміграції в США (з 1947). Похований на православному цвинтарі у Бавнд-Бруку.
ВОВК Андрій Михайлович (2.10.1882, с. Деньги Золотоніського пов. Полтавської губ. — 11.2.1969, м. Новий Ульм, Німеччина). Військовий і державний діяч, історик, редактор; підпоручник 129-го Бессарабського полку, командир пішого батальйону російської армії на Румунському фронті, член Ради 8-ї російської армії Румунського фронту, уповноважений із демобілізації 8-ї армії (березень 1918), командир Могилівської повітової сотні (березень 1918), комендант Могилів-Подільського повіту (з квітня 1918), командир повстанського загону (грудень 1918, Київ), командир Окремого корпусу залізнично-технічних військ (15.1.1919), командир 1-ї дивізії того ж корпусу (25.1.1919), командир (1.2.1919) та інспектор (2.5.1919) Окремого корпусу залізнично-технічних військ, вартовий отаман Київської групи, командир 5-ї пішої Селянської дивізії Київської групи військ УНР (28.9.1919), начальник штабу Київської групи Дієвої Армії УНР, командир 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР (20.5.1920), начальник запілля Дієвої армії УНР (19.7. — 15.8.1920), командир 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР (15.8.1920), заступник голови Орденської ради ордена Залізного хреста Армії УНР (19.10.1920), командир 1-ї Запорозької стрілецької дивізії (27.5.1921), військовий міністр уряду УНР в еміграції (14.11.1921 — 13.5.1922, 21.3.1957–1961), командир 1-ї Запорозької дивізії (13.5.1922 — 28.5.1924), редактор журналу «Табор» (1923), голова Українського воєнно-історичного товариства (1925), голова редакційної колегії журналу «За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського» (10.1.1925 — 10.1.1930), голова Товариства охорони воєнних пам’яток, член правління Української станиці в м. Каліш, член Головного управління Товариства вояків Армії УНР в українській станиці м. Каліш (1924–1940), голова Проводу української громади в Німеччині (в роки Другої світової війни), постійний член (1.7.1947) і заступник голови (9.8.1947) Вищої військової ради; військові звання — підпоручник (24.3.1906), поручник (1909), штабс-капітан (1913), капітан російської армії (1917), полковник (13.6.1920 — наказ від 3.10.1920), генерал-хорунжий (від 5.10.1920 — підстава: наказ ч. 35 по війську УНР із 5.10.1920 і наказ ч. 28 від 8.4.1921); генерал-поручник, генерал-полковник Армії УНР (рід зброї — піхота).
Народився в старокозацькій родині. Закінчив земську народну 4-класну школу (1893), міське 6-класне училище (1899). При Київському кадетському корпусі склав іспит на «вольноопределяющегося» 1-го розряду (травень 1900). Військову службу розпочав у вересні 1900 р. в 174-му пішому Роменському полку в м. Черкаси.
Чугуївське юнкерське піхотне училище закінчив 24 березня 1906 р. за першим розрядом з відзначеннями: «Мілютинського і Воєнного міністрів нагородами та з занесенням на мармурову таблицю» в чині підпоручника піхоти. Направлений до 129-го пішого Бессарабського полку у березні 1905 року.
Учасник Першої світової війни (16.7.1914 — вересень 1917). Неодноразово поранений. Учасник українізації російських частин на Румунському фронті. Делегат 2-го Всеукраїнського військового з’їзду (червень 1917). У жовтні 1917 р. приділений до генерал-квартимейстера штабу армії із завданням очистити штаб армії від більшовиків.
На посаді коменданта Могилів-Подільського повіту перешкоджав австрійській команді безконтрольно вивозити військове майно. Внаслідок конфлікту в липні 1918 р. був ув’язнений у Могилівській повітовій в’язниці. У грудні перевезений на гауптвахту в Київ, де 14 грудня сформував з ув’язнених вояків Запорозького корпусу повстанський відділ (400 чоловік), на чолі якого підняв повстання. Був одним з керівників збройної акції в центрі Києва, «чим змушено гетьмана Скоропадського зректися гетьманської влади».
Сформував український ударний батальйон (пізніше полк), з яким виступив проти більшовиків у м. Бердичеві. 8 січня 1919 р. звільнив від більшовицьких військ м. Житомир. Як вартовий отаман Київської групи оперував проти денікінців і більшовиків на південний схід від м. Умані. Як начальник штабу Київської групи Дієвої Армії УНР ліквідував «повстання отамана Волоха проти Уряду УНР, — писав він, — а тим самим урятовано Уряд УНР і Головного Отамана Війська С. Петлюру».
У Перший зимовий похід Армії УНР вирушив як начальник штабу Київської групи Дієвої Армії УНР (6.12.1919). Від 25 вересня 1920 р. — відповідальний за мобілізацію в Кам’янець-Подільському повіті. Командував операціями Групи військ УНР трьохдивізійного складу (4-та Київська стрілецька, 1-ша Запорозька стрілецька і Окрема кінна дивізії) в бойових операціях при форсуванні Дністра і наступі у серпні та вересні 1920 року.
Інтернований у таборі м. Каліша (Польща). Співзасновник Товариства колишніх вояків Армії УНР. Автор багатьох воєнно-історичних розвідок. Засновник, організатор і перший голова Українського воєнно-історичного товариства, яке стало спадкоємцем Воєнно-історичного відділу Головного управління Генерального штабу Армії УНР.
1935 року очолив опозиційну до уряду УНР групу генералів і старшин (Вартоломій Євтимович, Сергій Сидоренко-Сапорай, Борис Монкевич та ін.). Виключений із середовища УНР та ув’язнений поляками у таборі в Березі-Картузькій.
Член Союзу українських ветеранів (18.8.1946) — спадкоємця Товариства вояків Армії УНР у Польщі. Член-засновник Українського військово-наукового товариства в Німеччині (1950, 1951). Лицар ордена Залізного хреста (за участь у Першому зимовому поході; жовтень 1920); лицар Хреста Симона Петлюри (1936).
Дружина Софія з роду Галас. Син Микола народився 8 травня 1939 року.
«В українській військовій службі генерала-хорунжого Андрія Вовка не було обставин, що могли б служити перешкодою або обмежували б його право на одержання передбачених законами Української Народної Республіки рангових, орденських і пам’яткових відзначень та державного емеритального забезпечення», — так написав 20 жовтня 1960 р. начальник канцелярії військового міністерства Микола Стечишин.
У повоєнні роки поновлений на посадах у керівних органах уряду УНР.
ГЛУВКІВСЬКИЙ Андрій Іванович (12.6.1894 р., м. Сміла Черкаського пов. Київської губ. — після 1927). Військовий, інженер-гідротехнік; старшина російської (царської) та Добровольчої (1919) армій, старшина 1-ї Запорозької артилерійської бригади Армії УНР, член таборової Студентської громади, лектор математики Українського народного університету.
Закінчив гімназію (Сміла, 1914) та Сергіївську артилерійську школу (Одеса). Навчався в Катеринославському гірничому інституті (1914–1915). На німецькому фронті до липня 1917 року. В лютому 1920 року разом із денікінськими частинами інтерновано в польські табори. В липні 1920 року вступив до української армії. Разом із нею відбув останню військову кампанію літа — осені 1920 року. У листопаді 1920 року знову опинився в польських таборах, у Стржалкові. Студентська громада табору Стржалкова характеризувала Глувківського «як людину, яка незвичайно багато сил і енергії віддає на користь студ(ентської) громади, і з національного боку цілком бездоганну», як «зразкового старшину, як під час боїв, так і в звичайних обставинах».
Автор підручника для гарматників «Робота командира батареї на обсерваційному пункті і старшина батареї» (культурно-освітній відділ Запорозької дивізії, табір Стржалково). Здійснив значну кількість виготовлених до друку перекладів із різних питань артилерії. Переклав із німецької праці «Диференційний рахунок» та «Інтегральний рахунок». Автор спогаду «Останній день на рідному терені» — про свій відступ до Збруча у складі гарматної частини Армії УНР.