ГАРЯЧИЙ (Горячий) Павло Павлович (13.1.1893, с. Буда-Горобіївська Канівського пов. Київської губ. — 23.2.1943, м. Кременець, тепер Тернопільська обл.). Військовий діяч, інженер, учитель; солдат 1-ї мортирної гарматної запасної батареї російської армії (1914), командир 1-ї сотні 1-го Гайдамацького кінного куреня ім. Яна Кармелюка (січень 1918 — грудень 1919), сотник 2-го Запорозького полку ім. отамана Яна Кармелюка Армії УНР, командир 1-ї сотні 6-го кінного ім. кошового отамана Костя Гордієнка куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії, викладач лісництва Білокриницької школи; військове звання — сотник Армії УНР.
Учасник Першої світової війни. Закінчив 3-тю Київську школу прапорщиків (1.10.1916). У вересні 1924 р. склав іспити за 7 класів реальної школи — переважають четвірки. Закінчив аграрно-лісовий факультет господарської академії в Подєбрадах. Автор спогаду «18 листопада».
ДЕРЕЩУК Петро Кузьмович (29.6.1886, с. Вишнопіль Уманського пов. Київської губ. — після 30.4.1930). Військовий діяч, вчитель; комісар Національного Союзу в Уманському повіті, командир 38-го Українського полку, інспектор 3-ї Запорозької дивізії, державний інспектор Запорозького корпусу Армії УНР (1918–1924); військове звання — прапорщик російської армії.
Народився у багатодітній селянській родині. Сільський вчитель. Учасник Першої світової війни (Південний фронт, з 1915). Член Української партії соціалістів-революціонерів (із 1917). Делегат 1-го Всеукраїнського військового з’їзду (Київ, 1917). Один з організаторів повстання проти Гетьмана України П. Скоропадського (листопад — грудень 1918, Уманський повіт). Організатор масового повстання проти совєтської влади на Уманщині (1920). Організатор Уманського повстанського комітету. 21 березня 1924 р. заарештований Уманським окружним ҐПУ. Засуджений до 10 р. 1927 року амністований. 30 квітня 1929 р. знову арештований і засуджений до 10 р. таборів.
ДОРОШЕНКО («Вернигора») Михайло (21.5.1899, с. Цибулеве, нині Олександрівського р-ну Кіровоградської обл. — після 1973, США). Військовий діяч; повстанець отамана Матвія Григор’єва (1918), підхорунжий повстанського відділу Якова Горбенка і Пилипа Хмари (1919–1920); військове звання — вахмістр російської армії.
Народився в козацькій родині. У повстанському русі з літа 1918 року. Керував переможним боєм проти більшовиків під с. Красносілля (нині Олександрійського р-ну Кіровоградської обл.). Автор книги «Стежками Холодноярськими» (Спогади. 1918–1923. — Філадельфія, 1973). Зберіг образи отаманів Матвія Григор’єва, Свирида Коцура, Пилипа Хмари, Ларіона Загороднього, Івана Лютого-Лютенка, Костя Степового-Блакитного, Миколи Кібця-Бондаренка, Юрія Горліса-Горського та інших.
ЗАГРОДСЬКИЙ Олександр Олександрович (10.4.1889, с. Зеленьків Уманського пов. Київської губ., тепер Тальнівського р-ну Черкаської обл. — 4.8.1968, м. Нью-Йорк). Військовий діяч, вчитель; командир пішого батальйону російської армії (1917), командир Вартового полку, командир куреня і помічник командира 3-го полку ім. гетьмана П. Дорошенка (осінь 1917), командир Окремого запорозького загону (з 9.2.1918), 1-го Запорозького стрілецького ім. гетьмана П. Дорошенка полку Запорозької дивізії Запорозького корпусу, 3-ї Запорозької дивізії (літо 1919), командир 6-ї Запорозької дивізії, заступник командира Запорозького корпусу, командир Волинської групи, 2-ї Волинської стрілецької дивізії (1919–1920), заступник командувача Армії УНР Зимового походу (1920), заступник голови управи Української станиці в м. Каліш, голова Орденської ради ордена Залізного хреста Армії УНР, заступник капітули Хреста Симона Петлюри, голова Братства Св. Покрови Армії УНР, член Вищої військової ради уряду УНР, член Вищої військової гонорової ради Армії УНР, голова Спілки воєнних інвалідів Армії УНР; військові звання — штабс-капітан російської армії (1917), генерал-хорунжий Армії УНР (літо 1920), генерал-полковник УНР (після 1945).
Брав участь в українізації частин Південно-Західного фронту Російської армії (1917). Учасник оборони Києва від військ М. Муравйова (січень 1918). Загалом взяв участь у 101 бою, мав 5 важких поранень. Від грудня 1920 р. — в таборах для інтернованих у Польщі. Відзначений орденом Залізного хреста (ч. 3), Хрестом Симона Петлюри, Воєнним хрестом та Хрестом Вільного козацтва. На еміграції — в Польщі, Німеччині та США (з 1949). Похований на Українському православному цвинтарі у Бавнд-Бруку.
ЗБАРАЗЬКИЙ Онисько Юзефович (с. Дібрівка Уманського пов. Київської губ., тепер с. Дубрівка Монастирищанського р-ну Черкаської обл. — після 1954). Повстанець. Арештований і висланий на Північний Урал. Дід по матері громадського діяча Анатолія Лупиноса.
ЗОЗУЛЯ Яків Максимович (13.3.1893, с. Лебедин Чигиринського пов. Київської губ. — після 1964). Політичний і військовий діяч, військовий медик, правник, викладач, публіцист; помічник лікаря Київського військового шпиталю (1911–1913), фельдшер (1913–1917), член Центральної Ради (1917–1918), член президії Всеукраїнської ради військових депутатів (з літа 1917), член Київської ради солдатських депутатів (1917) та Крайового комітету охорони революції в Україні (25.10.1917), службовець Міністерства харчових справ Центральної Ради (березень — квітень 1918), торговельний агент «Дніпросоюзу» (1918), Головний начальник санітарної управи Армії УНР (5.2.1919 — 4.3.1919), в. о. віце-директора хлібного департаменту (червень 1919), завідувач статистичного відділу Укрпродкому (1920), завідувач кооперативу «Дніпро» (Львів, 1920-ті), член правничої комісії уряду Карпатської України (1938–1939), доцент, професор Українського технічно-господарського ін-ту (Мюнхен, від 1943), професор Українського технічного інституту (Нью-Йорк, 1954–1964).
Закінчив Київську військово-фельдшерську школу (1908–1911). Навчався і служив фельдшером у Полтавському кадетському корпусі (1913–1917), від якого і обраний до Всеукраїнської ради військових депутатів. Член УПСР (до 14.6.1925). Делегат 2-го Всеукраїнського військового з’їзду (Київ, 1917). Представник Крайового комітету охорони революції в Україні при окружному військово-санітарному інспекторі (26.10.1917 — 27.10.1917), виконуючи обов’язки якого, сформував телефонно-санітарну колону та перев’язочні пункти. Навчався на правничому факультеті Київського університету (1918). Учасник антигетьманського повстання та оборони Києва під час більшовицького заколоту у січні 1918 р. Навчався у Кам’янець-Подільському університеті (1919–1920). Емігрувавши з урядом УНР, працював фельдшером у м. Варшаві, водночас навчаючись в університеті (1921–1922). З серпня 1923 р. — на еміграції в ЧСР, де разом з Ф. Сумневичем, П. Богацьким та Д. Ісаєвичем заснував Українську селянську спілку. Прихильник повернення в УРСР. Закінчив Карловий університет у м. Празі (диплом доктора права). На початку 1930-х років виїхав на Закарпаття, де працював помічником адвоката, потім начальником правничого відділу Окружної каси хворих. Ув’язнений мадярами до концентраційного табору. Під час Другої світової війни мешкав у Чехословаччині (протекторат), працював начальником відділу окружної каси хворих (Прага, 1940–1945). У Німеччині перебував у таборах для переміщених осіб (Ді-Пі).
1954 року емігрував до США. В УТІ викладав право і торговельні науки. Автор наукових праць, цінних спогадів «Облога Києва, відступ української армії на Волинь та організація санітарної служби» (За Державність. — Торонто, 1964. — Збірник 11. — С. 42–64). Упорядкував і видав хроніку «Велика українська революція: Календар історичних подій за лютий 1917 — березень 1918 рр.)
КІРІЧОК Микола Іванович (6.5.1898, хут. Левченків Безпальчевської вол. Золотоніського пов. Полтавської губ., тепер с. Левченкове Безбородківської сільради Драбівського р-ну Черкаської обл. — після 8.10.1931). Військовий, інженер-гідротехнік.
Закінчив двокласну школу в с. Нехайках (1911), двокласну вище-початкову школу (1915), старшинські артилерійські курси (1922), гімназію ім. Тараса Шевченка (Каліш, 20.5.1924) та Українську господарську академію (8.10.1931). 1917 року вступив до 2-ї Української юнацької школи в Києві, «в складі якої виступив збройно проти московського навалу». У травні 1918 р. з армії звільнився, але восени 1918 р. підпав під гетьманську мобілізацію. Інтернований поляками у табір міста Каліша. Дипломний проект УГА оборонив «з успіхом дуже добрим».