4. Душейко Семен.
5. Душейко Петро Іванович.
6. Душейко Петро Васильович.
7. Казидуб Павло Корнійович.
8. Куліш Василь Михайлович.
9. Куліш Іван Олексійович.
10. Огдянський Іван.
11. Шарий Дмитро (Сорбен).[96]
Вина цих людей полягала в тому, що вони були першими, хто потрапив під руку московським катам…
Одним із чекістських способів було використання у боротьбі проти повстанців їхніх колишніх товаришів, які з тих чи інших причин пішли на співпрацю з ЧК. Сталося так і на цей раз: невдовзі до загону Келеберди чекісти заслали такого собі Диньку, товариша Панаса ще з часів служби на флоті. Отаман, досвідчений конспіратор, довірився сентименту старої дружби і призначив Диньку своїм заступником.
Козацька старшина сотні була невдоволена таким рішенням і пильно стежила за новачком. Після появи Диньки, який перед тим був червоним воєнкомом Оболонянської волості, почалися неприємності — Вереміївську сотню почали пресингувати, ганяти з місця на місце. В останні дні серпня 1920-го під хутором Гузичі (між селами Вереміївка і Жовнине) Келеберда потрапив у засідку.
Бій із винищувальним загоном Білика став фатальним для загону. Коли отаман кинув клич: «Полундра! В атаку на прорив!» — Динька вистрелив із маузера йому у спину (за іншими даними — в голову). Після чого голосно заявив: «Я його замісник, загоном командую я!» Та не поталанило Диньці поотаманувати: його було схоплено охороною Келеберди і зв’язано.
Коли сотня разом із пораненим отаманом вирвалася з оточення, Диньку допитали і врешті розстріляли як чекіста із Полтавської губернської ЧК.[97]
Є й інша версія про цей бій.
У цей день Панас, як і завжди, був у типовому українському одязі: широких штанях, вишитій сорочці і брилі. А отже, вирахувати його було неважко. Під час бою більшовицький посіпака Білик весь час командував: «По широкіх штанах, по вишитой рубашкє, по брилю — огонь!» Куля врешті ніби й потрапила в отамана.[98]
Про цю подію дурисвіт О. Пшиченко написав вірша «Витязям червоним»:
Все ж, попри переможні реляції червоних, вони змушені були визнати, що ніхто не бачив убитого Келеберди. Після бою під хутором Гузичі між вереміяками пробігла чутка, що Келеберду поховали за Сулою у Чубаровому лісі.[99] Ходили поголоски, що отамана віддали землі на одному з вереміївських кладовищ — під горою (біля пізнішого колгоспу імені Лазаря Кагановича та на схід пізнішої, 1922 року, могили Миколи Дібрівного). Дехто висловлював переконання, що Келеберда похований у Градизьку, коло могили свого дядька. Та схоже на те, що чутку про смерть пустили самі козаки — з метою дезорієнтувати чекістів, щоб вони припинили пошуки пораненого отамана, який десь переховувався. Але наполегливі більшовики все ж хотіли переконатися в смерті грізного отамана. Тому й шукали його могилу. Свій, окремий від них, пошук провадили й рідні — мати і дружина Паша. Вони знайшли якусь могилу в Чубаровому лісі, але, коли розрили її, тіла Панаса не знайшли.[100]
Тим часом Вереміївка і навколишні села переповнювалися легендами. Одна з них стверджувала, що після бою під Гузичами поранений отаман разом зі своїм ад’ютантом на прізвисько Майор (із вереміївського кутка Запіски) зайшли до клуні переховатися. В клуні отаман дав розпорядження Майорові і відпустив його. Коли Майор, виконавши завдання, повернувся, то Келеберди не застав, але знайшов записку: «Я буду похований у Чубаровім лісі за стільки-то метрів від дуба».[101]
Чубарів ліс знаходився за Сулою якраз коло села Бурімки. Пізніше там справді виросла могила. Коли її розкопали, замість покійника знайшли одяг Келеберди.
Інші розповідали, що лісник помітив у Чубаровому лісі жалобну процесію із закритою труною. Він, очевидно, повідомив «соввласть» про місце орієнтовного поховання. Могилу знайшли, розкопали, витягли труну, та в ній тільки знайшли картуз Келеберди і записку: «Ангели вкрали».
Відома й інша спроба козаків Келеберди інсценізувати останню путь отамана.
Так, до священика Великої Бурімки прийшли повстанці й попрохали провести панахиду по отаманові Келеберді. Священика привезли до лісу. Яма вже була викопана, поруч лежала забита труна. Священик відмовився правити панахиду, доки йому не покажуть, хто ж у труні: «А може, там собака, звідки я знаю». Врешті повстанці поступилися впертому священику і відкрили труну. Вони не відали, що отець знає в лице отамана — Панас не одного разу зупинявся у нього перепочити. Отож і ця містифікація зі «смертю» отамана провалилася.[102]
Ці інсценізації свідчать на користь версії, що отаман залишився живий.
Після таємничого зникнення Охтанася його загони не розпались, а продовжували діяти. Дехто ж із козаків Келеберди приєднався до отамана Нагірного — Івана Савченка, теж уродженця Вереміївки.
Десь у 1920–1921 роках один із загонів келебердянців потрапив у оточення коло с. Мусіївка Хорольського повіту. Під час запеклого бою всі повстанці — окрім одного, який сховався у болоті і дихав через очеретину, — загинули. Після цього каральна експедиція переможців прийшла в Мусіївку. Цього дня москалі розстріляли тут 40 чоловік. Напевно, за сприяння повстанцям.[103]
У липні 1921 року інший відділ Келеберди — горошинський загін — розташувався на острові Квашеному в Посуллі. Під час постою він був зненацька заскочений більшовиками. У жорстокій січі переміг ворог. Рештки козацтва поховалися у воду. Дихаючи через трубки з очерету, вони сподівались у воді перечекати небезпеку. Та червоні вже чули про цю давню козацьку хитрість і почали жбурляти у воду гранати… З усього загону врятувався один лише Іван Карпович Нагайник. Згодом він піддався на «амністію».[104]
Та боротьба не закінчилася. Продовжували діяти інші загони сподвижників Келеберди.
Краєзнавець Євген Бутенко знайшов у Державному архіві Полтавської області «Список 1а членов комнезамов, погибших от рук бандитов Кременчугской губернии (30.07.1920 — 30.11.1922 гг.)». Список був чималий, але хтось кілька сторінок витягнув. Залишилися лише 1, 5 і 6 сторінки. На них було записано 57 комнезамівців, вбитих повстанцями. Під № 38 у цьому, для когось скорботному, списку значився житель хутора Одинці Горошинської волості Хорольського повіту Андріан Васильович Баганець. Поруч — пояснювальний текст: «Убит бандитами Келеберды 21 августа 1921 года. Имея 16 лет от роду… тов. Баганец перед своей смертью понес много истязаний…»[105]
Вистеживши юного комнезамівця, повстанці привели його на берег Сули і зв’язали. Більшовики стверджували, що йому шаблями відрубали ноги (чи не за те, що Баганець свого часу дуже спішив повідомити більшовиків про місце постою козаків)… «Только на 7-й день труп его был вытянут из воды». Зрозуміло, що батьки яничара були у розпачі. Хто знає, може, ця жахлива смерть була помстою козаків за смерть своїх побратимів на острові Квашеному?
[99]
Чубарів ліс — від прізвища чи прізвиська козака Чубаря, що мав там хутір (так Іванові Петровичу Келеберді пояснили мисливці з с. Погрібняки Семенівського району, що над Сулою, якраз навпроти Чубарового лісу).
[103]
Розповідь Віктора Петровича Шендрика, директора краєзнавчого музею в м. Мусіївка Хорольського району Полтавської області/
[104]
Лист Євгена Павловича Бутенка з с. Очеретувате Семенівського району Полтавської області до Романа Коваля від 8 липня 2000 року.