Хлібороби Посулля та Золотонощини продовжувати чинити несамовитий опір російській орді. Села тут і далі москалі вважали неблагонадійними. Зокрема, збереглася інформація про те, що 2 квітня 1922 року у Вереміївці оголосили воєнний стан…
А до отаманової дружини Паші невідомі час од часу приносили листи: з Чигирина, Черкас, Золотоноші, з-під Полтави, де вказувалося, куди треба приїхати на зустріч з Охтанасем, але поїздки Паші за цими адресами нічого не давали, а може, вона, виконуючи наказ чоловіка, приховувала правду про ці зустрічі. Одного разу, поїхавши на виклик, Паша вже не повернулась. Чи потрапила до рук ЧК, чи, може, виїхала разом із Панасом в іншу місцевість.[106]
Вереміяки не вірили у смерть отамана. Сходилися на думці, що він залишився живим, виїхав у іншу місцевість, змінив прізвище і чекає на сприятливий момент, щоб знову на коні — під постріли гармат — повернутися до Вереміївки.[107]
За життя у рідному селі Панас Келеберда своїх дітей не мав, але стверджувати, що він не залишив по собі нащадків, не можу…
Яка була доля вереміївської родини отамана?
Брати Антін та Іван померли ще у парубоцькому віці від тифу. Нерідний батько Василь Артемович пішов із життя у 1920-х роках — під час одного з нападів епілепсії. Рідний батько Дмитро Іванович загинув у Голодомор 1932–1933 років. Мати Федосія відійшла у вічність навесні 1941 року. Брати Роман і Никифор у Другу імперіалістичну воювали на боці російського окупанта і загинули, захищаючи «Родіну, Сталіна».[108]
Попри жахливі втрати, отаманів рід не увірвався. Зокрема, вдалося розшукати племінника отамана (по батькові) — Івана Петровича Келеберду, лікаря-хірурга за фахом. Що символічно — Івана Петровича хорольські козаки у квітні 2000 року обрали своїм отаманом. У Києві живуть онуки і правнуки отамана Келеберди.
Хай славний рід Келебердів продовжує свою ходу у віках. Хай гаряча козацька кров отаманового роду ніколи не прохолоне в серцях нащадків!
6. Чорний Ворон (Микола Скляр)
Студент Катеринославського гірничого інституту Микола Скляр із Жовтих Вод,[109] під якими у травні 1648 року Богдан Хмельницький розбив польське військо, виявився не менш завзятим козаком, ніж запорожці Великого Гетьмана. Хто зна, може, й був він нащадком одного з тих, хто у ХVII столітті здобував славу Україні, а відтак і визнання Європи…
У травні 1919 року на поклик Матвія Григор’єва Микола виступив проти «комуни і чрезвичайок». У серпні 1919-го, вже після загибелі отамана Григор’єва, сотник Скляр воював проти більшовиків у лавах Повстанської армії Нестора Махна.[110] Невдовзі він стає командиром кавалерійського полку, другим помічником командувача Кримського корпусу Повстанської армії. «Называл себя анархистом, но в организации не состоял… Петлюровец», — таку оцінку Миколі Скляру дав начальник штабу Повстанської армії (махновців) Віктор Бєлаш.[111]
1920 року Микола очолював кінний загін, який влітку приєднався до Степової дивізії Костя Блакитного. Відтоді він увійшов в українську історію як командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Чорний Ворон. Його відділ складався з 150–250 кінних і 20 тачанок із кулеметами. «Цей загін був найрухливіший у дивізії і мав вирішувати найвідповідальніші завдання: вести розвідку, охороняти дивізію на марші, сковувати сили противника в бою… — згадував молодший брат отамана Степової дивізії Федір. — Загін Чорного Ворона складався переважно з колишніх махновців, які покинули чорні прапори і перейшли під свої рідні — жовто-блакитні. Воронівці мали добрий досвід партизанської боротьби… (вони) не раз показували блискучі приклади партизанської війни. Все були бойові, хоробрі хлопці, тільки не досить дисципліновані. На кожному їхньому кроці відчувалась розхристаність, від них віяло широким Херсонським степом, а пахло неосяжною Таврією».[112]
У вересні 1920 року Чорний Ворон разом зі Степовою дивізією прибув на Чигиринщину. В Медведівці його вперше і побачив Юрій Городянин-Лісовський. Ось як він описував воронівців: «Найбільше сподобався нам загін Чорного Ворона — триста чоловік на конях і тачанках із кулеметами. Коні під вершниками і в тачанках — «змії»! Ситі, вичищені, із заплетеними в гриви кольоровими стрічками. Масті переважно вороної. Козаки майже всі були в чорних козацьких шапках і бурках. Від загону повівало махновсько-партизанським духом. Зрештою, він переважно складався з хлопців, що пройшли «школу Махна», але, будучи свідомими українськими повстанцями, відсіялися від чорних прапорів».[113]
А їхнього отамана Юрій Залізняк, осавул 1-го (основного) куреня Холодного Яру, запам’ятав таким: «Меткий вершник, він був одночасно якийсь повільний і нерухливий. Коли згинав руку, здавалося, що гне штабу заліза. Його рухи мали в собі щось гіпнотичне. Нагадували «ліниві» рухи тигра в клітці. До того ж Ворон мав дивовижні очі: темні, тверді, непорушні. Він зовсім не кліпав повіками. Змінюючи напрямок погляду, повертав не очима, а всією головою».[114]
Хоч у Холодному Яру Чорний Ворон був недовго, повоювати встиг, зокрема взяв участь у кількагодинному успішному бою на берегах Тясмина біля Онуфріївського монастиря…
2 жовтня 1920 року в Мошнах зійшлося величезне повстанське військо (30 тисяч коліїв). Тут відбулася нарада отаманів, на якій вирішували, що ж робити далі, як використати цю немалу силу. Слово взяв і Чорний Ворон. Ось як описав побачене і почуте Юрій Залізняк:
«Ворон повільно оглянув отаманів.
— Ну, що ж, панове. Ворог сам підказує нам, що маємо робити. Червоні бояться, щоб повстанці не захопили Києва. Забираємо Черкаси, підірвемо мости на Дніпрі й, не гаючи часу, рушаємо на столицю. По дорозі ж усюди повстанці… Поки дійдемо, зберемо армію. У червоних — невдачі на фронті. Частини, що діють проти нас, пригнічені й налякані. Куди не повернуться — в запіллі повстанці. Таке військо дороги нам не замкне і Києва не оборонить.
— Це неможливо!.. Не вдасться! Ми не регулярне військо, щоб наступати на Київ! — залунали голоси.
— Звичайно не вдасться, як наперед не вірити у перемогу. А чи Петлюра позаторік регулярним військом Київ зайняв? Та коли б і не вдалося визволити Київ — нічого не втратимо. Повертаємо голоблі і йдемо до фронту. Ще й тих, що пристануть до нас, за собою потягнемо. А по дорозі не одну тисячу повстанців зустрінемо…
— А як большевики з Москви свіже військо підвезуть і вдарять у спину?
— Швидше до фронту дійдемо та напремо на москалів ззаду — тільки й страху».[115]
Але Кость Блакитний та Іван Деркач постановили лишатися на Чигиринщині та Черкащині і громити комунікації ворога. Й після наради Чорний Ворон продовжував боронити перед керівниками план захоплення Києва.
«Блакитний наполягав на недоцільності такої операції.
— Що вам так Київ у голову засів? — розводив він руками. — Київ поляки і без нас займуть. Наша армія — на правому крилі фронту. В напрямку Києва піде хіба якась репрезентативна частина. А наше завдання — допомогти в першу чергу своєму війську.
Ворон таємничо усміхнувся.
— Кажете, пане отамане, поляки і без нас займуть… Маю велику охоту, щоб на цей раз вони вступили до Києва як гості, салютуючи вже вивішеним українським прапорам. І якби я мав не триста, а хоч би півтори тисячі на конях і тачанках, то хоч би тільки для цього захопив би Київ перед самим їхнім носом.
Чорнота, що, прислухаючись до розмови, сидів зі мною на старенькій отомані, впав у «філософський настрій».
— Бачиш, це розмовляють між собою два кольори: чорний і блакитний. Хай мене чорт вхопить, якщо той ніжний колір нашого прапора принесе Україні щастя. А от у Ворона думка непогана. Захоплення столиці українськими повстанцями раніше, ніж дійде до неї фронт, — було б неабияким дарунком для українського уряду. Чорний Ворон хоч і «степовий бандит», а на «міжнародних чемностях» розуміється…»[116]
[113]
Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. — Київ — Львів — Дрогобич: Відродження, 2006. — С. 184.