Місцевість, де народився Микола, була по вінця переповнена історичними переказами, міфами, легендами, козацькими думами про героїчну минувшину.
Розповідав їх і дев’яностолітній Юхим Дорошенко — дід малого Миколи по матері. Від нього і довідався хлопець про свою Батьківщину, про участь своїх прадідів у Гайдамаччині. Допоміг Миколі пізнати, хто він, якого роду, і вчитель Захар Божко.[123] Микола вбирав у себе перекази про козаків і гайдамаків, напевно, і себе уявляв гайдамакою, що б’є панів, орендарів і всіх тих, хто не дає вільно жити на рідній землі.
Так і сталося. Микола Кібець-Бондаренко увійшов в українську історію як звитяжець, організатор і учасник успішних бойових операцій проти завойовників-ординців. Його життєвий шлях оспівав Михайло Дорошенко в книзі «Стежками Холодноярськими». Кібець — герой книг «Холодний Яр», «Героїзм і трагедія Холодного Яру», «Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії».
І все ж про його життєвий шлях, особливо до літа 1920 року, мало що відомо. Можна, звичайно, припускати, що він воював на фронтах Першої світової — адже на початку війни вже мав 18 років і підлягав мобілізації. Очевидно, служив у кавалерійському дивізіоні — бо чи не всі бойові побратими-повстанці відзначали його унікальний талант кіннотника і любов до коней.
Можливо, брав участь у антигетьманському повстанні, яке у листопаді 1918 року підняв у Цибулевому колишній штабс-капітан російської армії Матвій Григор’єв…
Перша згадка про Кібця як про повстанського ватажка припадає на початок серпня 1920 року, коли Микола Бондаренко на чолі кінного загону у сто шабель, сформованого із хліборобів Цибулевого і навколишніх сіл, взяв участь у Знам’янському повстанні.
Микола відзначався авантюрною вдачею, сміливістю, козацькою зухвалістю, винахідливістю, організаційним талантом. Завжди діяв у першій лінії, наражаючись на смертельну небезпеку. Говорив: «Або голову збути, або славу здобути». Запалював бійців особистим прикладом.
Кібець став просто пострахом для окупантів. Недаремно у Знам’янці та на інших залізничних станціях, на які неодноразово здійснював нальоти Кібець, восени 1920 року більшовики вивісили десятки плакатів, на котрих було зображено хижого птаха — кібця, що ширяв над червоноармійськими загонами. У своїх пазурах кібець ніс двох червоноармійців, які стікали кров’ю, і, витягнувши шию, клював дзьобом інших. Під малюнком надпис: «бандит — Кобец».[124]
Врешті більшовики зрозуміли, що плакат лякав не українських селян, а окупантів та їхніх приплентачів, і ліквідували красномовну агітку.
Чим же так жахав росіян повстанський ватажок Кібець? Микола уславився надзвичайно вмілими засідками і несподіваними нальотами на більшовицькі гарнізони, під час яких роззброював цілі військові підрозділи ворога. Здійснював диверсії на залізниці. Так, 10 серпня 1920 року на перегоні між залізничними станціями Хирівка та Цибулеве його хлопці розібрали залізницю, внаслідок чого розбився ешелон червоної кінноти Семена Будьонного. Повстанці частину червоноармійців вистріляли, а частину взяли в полон. Трофеїв назбирали чимало: 92 коней, сідла, 5 кулеметів, рушниці, набої…
Ось як описував його старшина Чорноліського полку Михайло Дорошенко: «Отаман (Пилип) Хмара відрекомендував кіннотникам (Степової дивізії. — Ред.) Миколу Кібця — невеличкого росту чоловіка з великим носом та чорними гострими очима. Веселий гомін покотився між вояцьким товариством, почулись і дотепи: «Маємо двох птахів — «кібця» й «чорного ворона»… А два побратими з пташиними прізвищами, жваві й веселі, подали один одному руки та обіцяли один другого боронити».[125]
«Партизани Кібця виглядали імпозантно, — згадував ад’ютант командира 1-го куреня Холодного Яру Юрій Залізняк (Горліс-Горський). — За рахунок будьонівців загін добре «підлатався»: хлопці мали першокласні коні, сідла й зброю, всі добре одягнені, в шинелях і рогатих будьонівках. Лише Кібець був у шкіряному комплекті зі шкіряним летунським шоломом на голові. Приглядаюся до відомого в степу ватажка партизанів — Кібець на височенному вороному огирові скакав через пліт, щоб продемонструвати можливості «купленого» у будьонівців коня. Малого зросту, з розставленими в їзді ліктями, гострим носом і гострим поглядом, Кібець справді нагадував малого степового хижака кібця, який був пострахом мирних пернатих мешканців степу…»[126]
У жовтні 1920 року між Веселим Кутом і с. Чорноліска у засідку Кібця потрапив червоноармійський загін. Точну кількість убитих не з’ясовано, але полонили одинадцять осіб. Їх Кібець відправив до отамана Пилипа Хмари, якому підлягав. Серед здобутих трофеїв — кулемети «Максим» і «Люїс», набої до них, гранати.
Наприкінці жовтня, можливо на початку листопада, Микола Кібець у формі червоного командира з трьома перевдягнутими у будьонівську форму козаками, що, як і отаман, зневажали смерть, поїхав до Цибулева, де стояв загін «по борьбе с бандитизмом». У народі ці частини називали «бе-бе».
Представивши документи на ім’я «товаріща Хлєбова», Микола відрекомендувався червоному командирові, який жив у хаті Лимаря — знайомого Кібця, і домовився про «совмєстноє виступлєніє протів банд Хмари і Кобця».
— Нє мєшало би нам совмєсно проєхать і посмотрєть мєстность, ознакоміться с обстановкой, — сказав Микола. — А на всякій случай возьмітє с собой какіх-нібудь два дєсятка красноармєйцев.
Таким чином отаман виманив півсотню «бе-бе» з Цибулевого. Рушили через греблю у напрямку на Чорноліску і Веселий Кут. Місцевість сприяла вдалій операції: по один бік ліс і гори, по інший — річка і болото. Доїхали до балки, де в засідці напружено чекали його козаки.
Микола зняв кашкета і одягнув його знову. Це був умовний знак. З ярка одразу полетіли кулі. Червоноармійці кинулися в різні боки. Червоний командир розгубився і почав питати у Кібця, що робити. Замість відповіді той з пістоля «побажав» окупанту «вічного і спокійного відпочинку». А червоний за філігранну роботу залишив Миколі доброго коня.[127]
Поплескуючи по шиї новопридбаного друга, Микола мовив:
— Добрий кінь, вишколений, і хоч косить на мене сердитим оком, але хліб і цукор бере, значить, будемо друзями, заприятелюємо.
Неподалік села Бузівки у капкан Кібця втрапили будьонівці. Червоні загубили до двадцяти чоловік вбитими і пораненими. Разом з Хмарою Микола організував засідку і в с. Дмитрівка, де вони знали кожну стежину. І знову повний успіх!
І червоні готували не одну пастку, але Микола щасливо оминав їх. Тоді окупанти вирішили помститися на його родині: на початку листопада 1920 року вони до смерті закатували його дружину, «чорняву красуню Євгенію», та півторарічного сина Миколу.
«Кібець вже знав про трагедію своєї родини, але воєнний час не дав можливості упорядкувати наболілі, болючі справи… Він тяжко переживав своє велике нещастя і ще більше горів помстою. І ось тепер вони стоять на подвір’ї, де тиждень тому розгульна большевицька банда знищила його любу родину. З хати ніхто не виходив його зустрічати, було тихо й сумно.
— Тату! — гукнув Кібець — Якщо ви в хаті, вийдіть сюди!
У вікні блимнуло світло, і незабаром з хати вийшов тесть (Олекса Трихманенко). Микола зліз із коня і пішов назустріч тестеві. Впав на коліна, обняв татові ноги й гірко заплакав. Вперше бачили козаки сльози у свого героїчного командира.
— Тату, простіть! Я винен за смерть вашої дочки, а моєї дружини, й сина…
Горем убитий батько підняв Миколу і обняв, кажучи:
— Кріпись, сину! Що скоїлось, того вже не повернеш. Їм тепер однаково, а ти знаєш, що робити…
Микола взяв лопату і з батьком пішов до могили. За ними пішли козаки, теж з лопатами. Засвітили ліхтарі і почали обережно розгортати землю».[128]
[123]
Дорошенко М. Стежками Холодноярськими: Спогади, 1918–1923. — Філадельфія, 1973. — С. 158.
[126]
Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. — Київ — Львів — Дрогобич: Відродження, 2006. — С. 207.