Яма була неглибока… Лопати швидко наштовхнулись на дошки, якими були прикриті тіла. Спочатку витягли Євгенію, потім Миколку. «Дружину козаки поклали на драбину, а сина Микола на руки взяв, і понесли до хати. Батько розпалив вогонь у печі, грів воду, а козаки взялися робити домовину… Жахливий був вигляд нещасних жертв: сліди побоїв і знущань неймовірні». Тіла потемніли, але тлінню ще не піддалися.[129]
Коли вода нагрілася, принесли великі ночви. Микола сам помив дружину і сина. Одягнувши їх у чисте вбрання, поклали в домовину, поставивши її на лавці під образами. «Осиротілі батько й Микола скорботно дивилися в труну, де лежало двоє найрідніших людей. Мати лівою рукою пригортала до свого серця дитину, обоє в одній домовині.
Вночі приїхав отаман Хмара. Зайшов до хати, перехрестився і, глянувши на понівечені лиця небіжчиків, сумно промовив:
— Боже, Боже, хіба це можливо, щоб таке звірство й катування могла вчинити людина?!
Микола показав знаки від побоїв на обличчі та на грудях сина. У жінки так само рани на грудях і на лиці, на голові пасма повириваних кіс.
Вже світало, треба було рушати. Микола вийняв із кобури червону китайку, яку мали майже всі козаки, щоб було чим очі накрити при потребі, примірив і, відірвавши шматок, накрив обличчя покійників. А потім до половини відкрив, присутні попрощались. Останнім попрощався Микола. Поцілував у чоло дружину й сина і накрив очі китайкою… Поки сонце зійшло, виросла нова могила, а на ній дубовий хрест. На могилі повстанці поклялися знищити червоний Володимирський ескадрон».[130]
Підготовка до розплати була ретельною. Розвідка зібрала відомості про розташування червоного ескадрону, його денний розпорядок, рівень дисципліни. В цьому допомогли і мешканці села Знам’янки, пов’язані з повстанцями. Добули навіть карту з усіма позначками — так що наперед знали, де штаб, де хати, в яких зупинилися комісар і командир, де виставлялася варта і куди висилалися роз’їзди…[131]
Помстилися катам проти ночі на 10 листопада. Кременчуцький губернський відділ управління 11 листопада 1920 року повідомив одним рядком: «В с. Знаменка бандиты обезоружили эскадрон, забрав половину с командиром в лес, остальные раздетые разбежались».[132]
Подія ця відбулася в с. Знам’янці, через яке проходить залізниця Київ — Одеса, тобто на території, яку окупант контролював. Цю історію зберіг для нас підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко з Цибулевого…
До ранку ще було далеко, а відділ Кібця вже під’їхав до села з боку степу. Хмара ж наблизився до села від лісу. Коней Микола залишив у степу, а сам із козаками та провідником підкрався до городів, а тоді вже і до караульного приміщення. Раптом за ворітьми почулися тверді кроки кількох людей. За хвилю відчинилася хвіртка і у двір зайшло четверо червоноармійців. Троє поплелося до хати, а четвертий, почувши кінський тупіт, вискочив на вулицю з рушницею і закричав:
— Кто єдєт?
Почув відповідь:
— Свой!
— Кто — свой? Пропуск! — кричав кацапчук.
— П’ять! — відповів вершник і в свою чергу запитав відклик.
— Партсіґар!
За хвилину заїхав ще один вершник. Це був роз’їзд — червоні вирішили трохи погрітися. Розводящий відчинив половину воріт. У дворі вершники зіскочили з коней.
Тільки вони взялися за куриво, як Кібець із хлопцями вже тримали нагани біля їхніх носів.
— Руки вгору! — тихо скомандував Кібець. — Тут є для вас прикурка!
Спантеличені кіннотники і розводящий не спам’яталися, як їм заткнули пельки і зв’язали руки.
— Не пищати! — попередив Микола. — Бо зразу вам кінець!
Полонених вкинули в комору, знадвору замкнувши двері на клямку. Розводящому розв’язали рота і першого пустили до хати. За ним зайшли Кібець і декілька козаків.
У хаті ледь світила гасова лампа, прикручена на малий вогник. Вартові безтурботно спали на соломі. Їхні рушниці стояли в кутку біля порога, на лавці лежав наган із пасом, що належав кулеметникові.
Хлопці відразу прибрали до рук усю зброю і навели на москалів рушниці. Кібець, тримаючи напоготові «Кольта», почав будити варту.
— Падйом! — крикнув він.
Вартові неохоче пробуджувались, чухались і позіхали. А хтось запитав:
— В чьом дєло?
— Здєсь банда, — спокійно відповів Кібець.
Поки розгублені комунари кліпали очима, отаман вигукнув:
— Встать, рукі ввєрх і ні с мєста! Хлопці, обшукать і впорядкувать «товаріщєй».
Кацапчуків блискавично обшукали, пов’язали руки та повели до комори під замок…
Почувши гамір, із другої половини хати вийшов наляканий господар. Кібець одразу його заспокоїв:
— У вас, дядьку, буде все в порядку. Ідіть і спокійно відпочивайте до ранку. Зрозуміло? Ви нічого не бачили і не чули, а ранком вийдете і будете собі господарити.
Була вже четверта година ранку, час зміни вартових і застави. Міняти заставу пішли з розводящим. Він місив грязюку попереду, за ним йшли Кібець і троє козаків із рушницями, револьверами та ножами. Коли наблизились до застави, що засіла в ямі між деревами, пролунав голос:
— Кто ідьот?
— Сваі, — обізвався розводящий.
— Пропуск?
— Антабка, — кинув Кібець і запитав відклик.
— Ствол! — відповів вартовий.
Кібець одразу вигукнув:
— Ні з місця! Руки вгору!
Двоє вартових підняли догори руки, а третій вхопився за револьвера, та даремно — один із козаків ударом ножа у груди звалив його на землю. Інших двох зв’язали. Зміна варти на заставі відбулася швидко і без зайвого гамору. Тепер тут, біля кулемета, лишилися два козаки, а Кібець із товаришем повернулися до вартового приміщення, ведучи з собою в’язнів. «Село ще спало. Навкруги тиша і спокій, лише співи півнів сповіщали скорий прихід ранку».
Прибувши на місце, Кібець вислав двох вістових на конях із рапортом до Хмари, який чекав зі своїм відділом за селом. Одного «новопридбаного» коня Кібець лишив для себе. Вартових замкнули теж у комору, де вже ставало тісно…
Тим часом Хмара підвів свій відділ до самого села, поставивши на дорогах тачанки з кулеметами і виславши підкріплення Миколі. Козаками чорноліського отамана, що прибули на допомогу, Кібець підсилив варту на стійках та біля караульного приміщення, а сам із двома козаками і черговим по частині під’їхав до квартири командира ескадрону «товаріща» Грецького.
Зайшли у двір і, як годиться, зручно розташувалися; черговий під загрозою смерті постукав у вікно. З хати почувся голос:
— Кто там?!
— Таваріщ камандір, скарєй подимайтєсь, банда! — з жахом мовив черговий.
— Адну мінуточку, я сєйчас, — відповів Грецький.
Не минуло й хвилини, як він, ще роздягнений, чіпляючи на ходу пояс із револьвером, вискочив із сіней. Поспішно запитав:
— В чьом дєло, дєжурний, ґдє банда?
Тут із-за рогу вискочив Кібець і, піднісши цівку «Кольта» до носа командира, відповів:
— Банда здєсь. Руки вгору!
Не встиг Грецький спам’ятатись, як двоє козаків уже його роззброїли.
— Знаєш що, командире, — почав Кібець, — я той чоловік, чию жінку й дитину ти замордував. Як ти думаєш, що я маю з тобою зробити?
Очі Грецького широко розплющилися від страху. Він намагався опанувати себе. Нарешті промовив:
— За тваю жену і рєбьонка я нє віноват. Ето падлєц-політрук Ґалємба.
— Добре, — сказав Кібець, — якщо наш план буде виконаний, я тобі, сволото, дарую життя. Одягайся скоріш і наказуй горністові грати збір ескадрону та негайно поклич свого комісара. Чуєш?
— Да-а… Єслі ти мєня пащадіш, то своі мєня расстрєляют, — відповів Грецький.
— То вже мене не стосується, — кинув Кібець.
Тим часом козаки за допомогою вартового викликали комісара ескадрону і передали йому наказ:
— Нємєдлєнно явіцца!