Часом мені здається, що українська маса тоді (як і тепер) поділялася на дві частини — на тих, хто читав «Кобзаря», і на тих, хто ніколи не зазирав до його глибин. Власне, як і до будь-якої української книжки. Нещодавно письменники брати Капранови провели одне напрочуд цікаве дослідження і прийшли до висновку, який заслуговує на статус наукового відкриття. Виявляється, що під час президентських виборів найбільше голосів за Януковича віддавали ті регіони, які мають найменше бібліотек. Тобто навіть у південно-східних областях цей відсоток прямо пропорційно залежав від того, скільки книжок припадає на душу населення. Це, хочеш не хочеш, примушує ще раз замислитися над роллю і значенням друкованого слова, і в цьому контексті, зокрема, над вагою того слова, яке несе нам Роман Коваль. Тим більше що він не є таким собі сумлінним хроністом української революції, — кожну подію, кожен епізод письменник пропускає крізь своє небайдуже серце, аби достукатися до сердець інших. Сердець якщо і не спідлених, то, може, зачерствілих від тривалих років безпам'ятства і мовчання.
«Писати без почуттів немає сенсу», — каже Коваль, наражаючись на закиди рафінованих «вчених», що історик, мовляв, мусить абстрагуватися від емоцій, притаманних белетристам. «Я прикутий до факту», — так само може сказати автор цієї книжки, і тоді вже белетристи закинуть йому в недостатній розкутості і зайвій академічній стриманості.
Але і першим, і другим Роман Коваль має право відповісти однаково: «Чому, шановні, судові справи наших повстанців, які вже півтора десятиріччя відкриті в архівних спецфондах, досі лежать не торкнуті вашими руками? Чому ніхто з вас так і не зміг поговорити з холодноярським отаманом Прокопом Пономаренком, котрий уцілів, симулюючи божевілля, і помер на Чигиринщині в селі Лубенці всього лише кілька років тому? Чому ніхто з вас досі не поїхав у село Гусакове, що на Звенигородщині, де й досі ще живуть сини організаторів Вільного козацтва?» І таким «чому» немає числа.
Я мав не одну нагоду спостерігати за Романом Ковалем у його польових дослідженнях під час подорожей холодноярськими стежками. Бачив, як він уперто шукає давно прохололих гайдамацьких слідів Цвітковського, Гризла, Босого, Голого, Темного… Від самих тільки цих імен струмує така енергія, що здатна когось запалити вогнем, а когось обсипати морозом. Та і їхні сліди не вичахли до решти навіть за довгі роки московських анафем. Роман Коваль їх знаходить постійно. Окрім уже відомих, але тепер розширених біографій отаманів, у цій книзі знайдемо нарешті життєписи Чорного Ворона з-під Товмача, Головного отамана Холодного Яру Нестеренка-Орла, надзвичайно колоритного воїна-одинака Богдана, сотника Сидора Темного, Звенигородського отамана Цвітковського, ватага кінної сотні Холодного Яру Андрія Чорноти, інші надзвичайно цікаві й цінні матеріали.
А нещодавно автор цієї книги показав мені у Холодному Яру зруйновану землянку, де переховувалися матроси-чекісти, які полювали на холодноярців. Тільки вийшло навпаки — «розбійники, які начиталися Шевченка» першими вистежили «смєльчаков в тєльняшках» і, закидавши гранатами, поховали їх у цій же таки землянці. Потім їх звідти, звісно, забрали, але слід залишився дуже глибокий. Ми знайшли там шомпол від австрійського «Манліхера»… А десь же тут недалеко залишенці закопали загвинчені в гарматну гільзу два прапори — жовто-блакитний і чорний, бойовий, на якому написано: «Воля України або смерть». Хочеться вірити, що ми цей священний скарб колись відкопаємо. А поки що на своєму озброєнні маємо тільки слово. Так завжди було, коли ворог вибивав із наших рук шаблю…
Василь ШКЛЯР
Вони повернулися
(Переднє слово автора)
Заспіваю, — розвернулась
Висока могила,
Аж до моря запорожці
Степ широкий вкрили.
Містичні образи гайдамаків, які викликав Тарас Шевченко, бачив і я.
Перед моїм внутрішнім зором також розверталися могили і отамани йшли мені назустріч. Я впізнавав їх, принаймні тих, чиї фотографічні відбитки зберігаються у моєму архіві. Я вітався з ними.
Отамани вже й не сподівалися, що хтось розкаже правду про них, очистить від скверни московської пропаганди. Червона завіса, здавалося, назавжди відгородила їх від хвилюючого блиску очей романтиків-онуків.
І ось отамани знову на конях. Войовничі, як і раніше; вибухові, як сама стихія.
Знову на сонці усміхаються їхні шаблі і весело граються з вітром шлики…
1 жовтня 1917 року на козацькому вічі у Смілі сотник з Великої Яблунівки запропонував обрати черкаським отаманом Вільного козацтва Якова Водяного. Я й зараз чую, як загуло у лавах: «Волимо Водяного на полковника!»
А за два дні козацьке море завирувало вже на майдані у Чигирині перед собором. З усіх боків козаки вигукували прізвище полковника Полтавця-Остряниці. Он він стоїть на застеленому кармазином високому помості біля старих козаків та гостей з Кубані і Дону. Його вкривають прапорами. А він, подякувавши за обрання, кладе пірнач і відмовляється на користь іншого…
А чуєте, як з келії Мотриного монастиря долинає гамір? Раптом щось гримає. Це Василь Чучупак б'є по столу бельгійським браунінгом, вимагаючи тиші. В кімнаті пливе дим дорогих цигарок. Отаман зауважує: «Кому тісно в Холодному Яру, той може знайти собі місце за валом». Що це означало, знав кожний: хто сумнівався у доцільності продовження боротьби, міг опинитися там, де страчували зрадників та полонених.
Поруч з отаманом — осавул Юрко Залізняк (згодом письменник Юрій Горліс-Горський). Саме він донесе до нас героїку гайдамаччини, яка імперативно кличе до зброї…
Темної ночі вдвох з товаришем на тачанці влітає на станцію Фундукліївка отаман Богдан. Лівою рукою він валить москалів з «Кольта», а правою одягає на міномет міни. Візник б'є з «Люїса». Більшовики в паніці розбігаються, лишаючи ешелони з награбованим майном.
А Федір Уваров серед білого дня на чолі кінноти атакує більшовицький бронепотяг неподалік Бобринської. Пилип Хмара з двох рук рубає московських людей під Цвітною. Хлопці Кібця-Бондаренка вже прикопують у сараї калмика-будьонівця, що заскочив на хутір молока напитися.
Он хизується на рудому коні отаман Трохим Голий. В одній руці — «Маузер», в іншій — козацька шабля зі срібним руків'ям. Він затягує улюблену пісню:
Козаки підхоплюють:
Коли пісня стихає, отаман каже: «Брати козаки, гостріть ножі, зубіть серпи, мантачте коси…»
Гайдамаки Василя Кваші в одному з сіл влаштовують примусове «харакірі» відділу чекістів. Не втік жоден чортяка. Після тихої ліквідації дід Шевченко вдоволено філософствує: «Прийдуть тепер до села нові чекісти і запитають: «У вас тут «вечека» не було часом?» Дядько почухається: «Атож! Були, ночували. Дуже хароші люди були — усе москвичі та петроградці з китайцями». — «А де ж вони?» — «А хто зна! Зібралися раненько та й пішли у Чуту бандитів ловити. Казали, що аж у Чорний ліс підуть і там усіх бандитів виловлять. Щасти Боже! Дуже хароші люди були…»
А це що за громи?
Це сипле шрапнеллю на московські голови Максим Терещенко, командир гарматної батареї Степової дивізії. Ніби по сигналу, зриваються з місця тачанки Чорного Ворона (Скляра) і летять мостом над Тясмином. Вони, щось вигукуючи, женуться через кучугури за червоними кацапчуками. Меткі, швидкі, безстрашні, нещадні, чи не воронівці породжували степові вихори? Скільки голів знесли їхні шаблі? Скільки кубометрів ворога викосили їхні кулемети?
А он біля хати Явтуха Крячка у Гутницькій походжає могутньої статури отаман Архип Бондаренко. Від його гострого погляду тремтіли не лише вороги, а й свої. Заставши на місці грабунку повстанця, він стріляв, не чекаючи рішення суду. Тільки коротко пояснював причини розставання… 15 жовтня 1921 року в селі Гутницька Архип сказав своїм козакам: «Хто хоче жить на землях поневоленої неньки України й коритися кацапам… може залишити нас… А хто хоче вмерти вільним, зі зброєю в руках, у широкому степу України, той залишиться з нами…»