Напевно, вразило його, що на батьківщині повним господарем був інший чоловік — кошовий Вільного козацтва Семен Гризло. Амбіційний і авторитарний Юрко Тютюнник із цим погодитися не міг. Йому, як виглядає, буквально не давала спати слава земляка. Принаймні подальші кроки свідчать про це. В автобіографії Тютюнник назвав Гризла — авторитетного українського діяча, організатора українського війська — «людиною з кримінальними нахилами». «За нього, — писав далі Тютюнник, — я взявся в першу чергу. Мені допомагав Демерлій (також член Центральної Ради), який поділяв мої погляди».[157] Вислів «також член Центральної Ради» свідчить, що Тютюнник, хоч і «вийшов зі складу членів Центральної Ради», все ж виступав на Звенигородщині від її імені. Авторитет представників державної влади і допоміг Тютюннику та Демерлію скликати повітовий селянський з’їзд «із представниками від робітників і вільного козацтва»[158] та провести через нього рішення про арешт Гризла. Вільне козацтво, залишившись без кошового, почало розкладатися. Це призвело до безвладдя на Звенигородщині. Ним скористалися комуноєврейські душі. У Звенигородці з’явився якийсь Кац і почав організовувати більшовицькі революційні комітети й т. зв. червоногвардійські загони. Його праця посувалась незвичайно повільно — причиною цього неуспіху були «порівняно націоналістичний настрій селянських мас», відсутність робітничого класу та «повне незнання Кацом місцевих умов».[159]
Оскільки Кацу ніхто не заважав, він осмілів до того, що вирішив скликати «з’їзд селян і робітників Звенигородщини». І скликав його. Мета була прозора: оголосити у Звенигородському повіті — батьківщині Вільного козацтва — «совєтскую власть».
Тоді Вільне козацтво розігнало це збіговисько. Під виглядом ярмаркового дня козаки в’їхали до Звенигородки, на базарі організувались у відділ, який несподівано атакував ворога, роззброївши загін червоного верховіття… Здійснив цю операцію курінний Антін Шкільний із с. Вільхівці, до речі, член Центральної Ради та Всеукраїнської ради військових депутатів. Визволили вільні козаки з в’язниці і свого кошового — Семена Гризла.
А Кац мусив показати свій хвіст. Тікав, відстрілюючись із пістолета. За ним, скинувши шинелю, побіг вільний козак Іван Рябенький. Він був невисокого зросту, «шустрий». У своєму пістолі мав лише два набої. Через те і не стріляв, ощаджуючи їх. Нарахувавши з боку Каца шість блискавок і зрозумівши, що «грізний Кац» вже беззахисний, Рябенький пришвидшив біг, наздогнав злодія і змусив капітулювати. Як дисциплінований козак, не вбив втікача, а здав його своєму командиру.[160]
Подробиці суду над більшовиком не відомі, зате знаємо наслідок: у ніч проти 12 лютого Каца на березі Гнилого Тікича забито, а коло його трупа козаки кинули дохлого собаку, промовисто натякаючи, що собаці — собача смерть…
Взнавши, що вбито «товаріща прєдрєвкома» Каца, Юрко Тютюнник, у якого досить було комуністичного туману в голові, кинувся «відновлювати порядок у місті».[161] А оратор був він знаменитий. До того ж говорив він як член Центральної Ради. Дехто, чухаючи потилицю, почав прислухатися до нього.
Що пропонував народний трибун? Пропозиція була одна: «врятувати» Звенигородку від єврейського погрому. Для цього він закликав вільних козаків вийти за місто. «Після зусиль мені вдалося, — писав він пізніше, — вивести за місто озброєний натовп. Зібраний тут натовп обрав мене отаманом Вільного козацтва».[162] Отак Юрко Тютюнник «став» отаманом звенигородського Вільного козацтва, створеного Семеном Гризлом… Не козацька рада, а саме натовп, за визнанням самого Тютюнника, зрозуміло без дотримання елементарних процедур, «обрав» його отаманом…
І першим «чином» Юрка Тютюнника в новій якості була найактивніша участь у похороні «видатного комуністичного діяча Звенигородщини тов. Каца»…
1919 року Семен Гризло воював на Волині під командуванням отамана Володимира Оскілка. Борис Мартос стверджував, що Гризло брав участь у перевороті, який вчинив Володимир Оскілко проти ночі 29 квітня 1919 року. І це справді було так. Ось спогади самого Оскілка: «О 23-й годині ночі план був готовий, і викликаним на ту годину учасникам перевороту було дано наказ при такій диспозиції: «Сотникові Гризлу з кінною сотнею в 92 чоловіка (це була штабна сотня, зорганізована з бувших лейб-гвардійців царської армії) о 2 год. ночі нагло напасти на станцію Здолбунів і заарештувати С. Петлюру; Галицькому полкові розташуватися на станції в повній бойовій готовності і бути в моєму розпорядженні; 2 бронепотягам бути готовим до маршу; кінній сотні на чолі з сотником Лєгіном утримувати рух у місті; Луцькому полку о 6 годині відправитися на фронт під Коростень у резерв 1-го корпусу!
На обличчях учасників і в розмові видно було радісний настрій… Всім усміхався крутий поворот до ліпшого, урятування Батьківщини підбадьорювало, змушувало з більшою силою працювати».[163]
О 1-й годині ночі згідно з наказом сотник Гризло доповів, що сотня виступила на Здолбунів. О 2-й годині Галицький піший полк кількістю 2900 чоловік зайняв станцію. О 3-й годині політичний відділ доповів про арешт Кабінету Міністрів… О 3 годині 20 хвилин на розвідку до станції Здолбунів виїхав бронепотяг, бо від сотника Гризла не було відомостей про арешт Петлюри.
Нарешті розвиднілося. Ранок 29 квітня був ясний і теплий… О 7 годині повернувся бронепотяг із сотником Гризлом, котрий доповів, що арештувати Петлюру не вдалося, бо коли сотня прибула до Здолбунова, то «натрапила на міцно обставлений двірець, а потяг Петлюри по зближенню сотні до двірця одійшов до Дубна».[164] Коли ж сотня, не говорячи нікому про свою місію, вивантажилася на станцію, два курені піхоти хотіли сотню обеззброїти, і Гризло «примушений був вивести сотню зі Здолбунова».[165]
Які причини змусили Гризла взяти участь у державному перевороті? Напевно, він поділяв думку Володимира Оскілка, що саме на Петлюрі лежить вина за невдачі на фронті, власне за катастрофу, яка ставала очевидною для багатьох. Петлюру Оскілко вважав «ліквідатором нашої державності».[166]
Цікавий факт: під час арешту соціалістичного уряду були затримані й однопартійці Семена Гризла — есери «з Аркадієм Степаненком на чолі».[167]
Все ж переворот виявився невдалим, і Гризло мусив тікати з армії. Тож рушив він у рідні краї…
Повернувшись на Звенигородщину, де в той час твердої влади не було, Гризло організував партизанський загін, який базувався неподалік Мокрої Калигірки. Невдовзі до нього в ліс на розмову прийшов сотник Армії УНР Іван Лютий-Лютенко з Товмача. Розповівши про секрети свого «лісового мистецтва» і переконавшись, що перед ним гідний чоловік, Гризло несподівано запропонував йому очолити загін. Отаман пояснив, що сам хотів би зайнятися суспільно-політичною працею серед селян, та обіцяв постачати загін новими кадрами.[168]
Лише через деякий час Лютий-Лютенко погодився і став на чолі відділу, взявши собі псевдо Ґонта. А Гризло і його «права рука» Карась пішли селами вербувати свідомих українців. Налагодив Гризло й співпрацю з місцевими євреями — кравцями та шевцями, які шили повстанцям обмундирування й чоботи. Розплачувався з ними цукром, який брав із цукроварень.
Зненацька у звенигородські села прийшли червоні. Почалися екзекуції «неблагонадійних», зокрема в містечку Мокра Калигірка окупанти розстріляли 17 українців і 5 євреїв, які шили повстанцям чоботи та одяг. Подібні розправи більшовики здійснювали і в інших звенигородських селах та містечках — червоні виводили за село мешканців і розстрілювали кожного десятого — на пострах живим.
За ці злочини Іван Ґонта і Семен Гризло вирішили відплатити большевикам несподіваним і жорстоким ударом. «Гризло нашвидкуруч зібрав у Сухій Калигірці 300 озброєних і добре муштрованих повстанців. Послали десяток козаків на вивідки… Здобувши дані про розташування каральної дивізії… вдосвіта вирушили на помсту. Десь о 3-й годині, знявши тихцем застави червоних, наскочили… на ту каральну дивізію сплячу і розторощили її вщент. Мало кому з червоноармійців, що втікали в білизні (деякі зі своїми дівками), пощастило врятувати своє життя, бо й тих, що поховалися в ярах і по кущах… добивали, розшукавши, як зійшло сонце».[169]
[160]
Коваль Р. Подорож у край письменників і козаків. // Незборима нація. — 2005. — Червень. — № 6 (232). — С. 3.
[161]
Тютюнник Ю. Автобіографія. З архівів ВУЧК, ҐПУ, НКВД, КҐБ. — Київ: Сфера, 1998. — Ч. 1–2 (6–7). — С. 38.
[163]
Оскілко В. Між двома світами. — Рівне: накладом управи Української народної партії (С.С.), 1924. — Ч. 1. — С. 55–56.