Восени 1918 року двадцятилітнього Костя мобілізували до Армії Української Держави. Під час антигетьманського повстання Кость приєднався до війська Петлюри.
Повстання було успішним. Але до яких наслідків воно привело? Відрікся гетьман — впала держава. А нової заколотники не спромоглися збудувати. Україну залили ворожі орди. І соціалістичний український уряд почав мандрувати залізницею у пошуках затишного міста, де не було ворогів. Але вони були скрізь. В тому числі і в уряді, який дбав переважно про декларації, гучні заяви, а військом, яке б мало захистити Україну, не опікувався, більше того, руйнував дикими демократичними експериментами…
У червні 1919 року до Ганнівки прийшли денікінці. «Кость, — стверджувала Олена Несіна, — не бажаючи бути мобілізованим до денікінської армії, виїхав до м. Олександрівська, де ще зі студентських років мав багато знайомих. У них він й переховувався до січня 1920 року».[178]
Олена Несіна повторила легенду, яку Кость Пестушко вигадав для односельчан та й своїх рідних. Щоб, бува, не проговорилися. Насправді він організував повстанський загін і воював проти білогвардійців. Про це свідчить, зокрема, начальник штабу Повстанської армії Нестора Махна Віктор Бєлаш: «1 жовтня (1919 р. — Ред.)… у штаб (Махна) прийшли ліві есери на чолі з Миргородським, Степовим (він же Блакитний і Пеструшка[179]) і анархістом Мирським, помічником Шуби. Вони розповіли, що в районі Кременчука є багато повстанців, які сидять у лісі без зброї, і що їх треба озброїти».[180]
Далі Бєлаш повідав про отамана Шубу, загін якого роззброїла совєтська бригада. З 200 козаками отаман сховався у Чорному лісі, де зустрівся з отаманами Блакитним, Калібердою[181] та «петлюровцем Скирдой». Об’єднаний загін отаманів силою у півтисячі повстанців виїхав назустріч махновцям неподалік Нової Праги. Віктор Бєлаш зазначав: «Отримавши запевнення есерівської фракції нашої Реввоєнради, що ці загони не мають жодного зв’язку з петлюрівщиною і що вони цілком підпорядковуватимуться штарму,[182] я дав Блакитному 1000 рушниць і передав один батальйон (1000 багнетів) 5-го Гуляйпільського полку під командуванням Кацюри.[183] Таким чином постала «Середньодніпровська група» під командуванням Блакитного у складі: загону Кацюри (1000 багнетів, 10 кулеметів), загону Каліберди (1000 багнетів, 5 кулеметів) і відділу Скирди (500 багнетів, 2 кулемети)».
Оперативним простором Середньодніпровської групи Степового-Блакитного стали Черкаси, Бобринська, Чигирин, Кременчук, Новогеоргіївськ, Знам’янка, Олександрія з напрямком дій на Білу Церкву. Доформувавши своє військо в районі Чигирина, отаман 20 листопада 1919 року наскочив на велику залізничну станцію Знам’янку і вибив звідти білогвардійців генерала Слащова.
Свою групу, яка нараховувала 3000 бійців, Блакитний назвав «Республіканським військом», чим викликав бурхливе невдоволення у штабі Повстанської армії, бо таку ж назву мала армія Петлюри, проти якого виступали махновці. Нестор Махно гнівався на Бєлаша за те, що той виділив 1000 гвинтівок Пестушку.
У цей час до штабу махновської армії прибув Юрко Тютюнник. Він теж просив зброю для формування повстанських загонів на Київщині. Прохання викликало гнів Махна. «Батько» закричав на есерів, які виступили посередниками: «УНР — наш классовый враг. Ни одной винтовки я не позволю отпустить из армии для этого империалистического вассала!»[184]
Нестор Махно наполягав, щоб Блакитний підлягав командиру Трифону Гладченку. Але Блакитний не визнав того як начальника. «Між ними виникла сварка, — згадував Віктор Бєлаш, — і Гладченко, якого підтримував штарм, погрожував Блакитному…»[185]
Кость уже переконався, що «махновці — це банда, яка живе сьогоднішнім днем». Він дійшов категоричного висновку, що «Махно ніколи й нічого не мав спільного з українською справою».[186]
У січні 1920 року Пестушко приїхав у Ганнівку. Тієї ж ночі до села вступила червона дивізія латишів. Хтось із місцевих жителів повідомив особливий відділ червоних, що додому повернувся «білий офіцер». Костя заарештували, але, переконавшись, що у денікінській армії він не служив, звільнили. На ранок військова рада Латиської дивізії зібрала сход села, на якому Костя було обрано головою волосного революційного комітету і комісаром Ганнівської волості. На цих посадах він перебував до 12 травня 1920 року. Прикриваючись офіційним становищем, Пестушко творив підпільну українську організацію.
Тоді у Криворізькому повіті майже одночасно утворилися дві підпільні організації: одна — під керівництвом Сергія Клепача і Скляра (Шкляра), інша — під керівництвом Костя Пестушка. Перша створила повстанський комітет, до складу якого входили переважно боротьбисти. Активністю він не вирізнявся. А от повстанком Костя Пестушка був активним від самого початку. Тож саме до нього звернулись погляди повстанських ватажків Іванова, Гниненка, Петренка та інших. У розпорядженні повстанської організації Пестушка була, як зазначали пізніше катеринославські чекісти, «крупная реальная сила».[187] Таємно субсидував повстанський комітет Блакитного голова Веселотернівського виконкому Олексій Литвиненко.[188]
Підпільну організацію Клепача і Скляра незабаром розкрили чекісти. Це змусило їх змінити форми боротьби. Створивши повстанський загін, вони виступили проти совєтської влади. Частина підпільників із повстанкому Клепача-Скляра, побачивши, що їхні керівники поступаються організаційними здібностями Костеві Пестушку, перейшла до його мережі. Зокрема, перейшли сестри-зв’язкові Віра та Паша Бабенко, повстанець Кравченко (в майбутньому зрадник) та інші.
Як виглядав Степовий?
«Був це чоловік вище середнього зросту, — писав Федір Пестушко про свого старшого брата. — Добре складена статура. Бліде обличчя, але на рідкість привабливе: великі сірі очі, пухнасті чорні вуса, що надавали його двадцятидворічному обличчю більшої солідності, і хвиляста зачіска назад. Сіре вбрання військового строю, елегантні офіцерські чоботи. На правому боці маленький парабеллюм, зліва пляншетка, а через шию — далекогляд».[189]
Найбільшою проблемою була зброя. Від Врангеля Степовий, як свідчили агенти ЧК, «помощи не хотел получать».[190] У підпільників визрів оригінальний план озброєння: вирішено було використати оголошену червоними мобілізацію.
У Кривий Рог 12 травня 1920 р. мусили з’явитися юнаки 1898–1900 років народження. Згідно з розпорядженням більшовиків новобранцями мали опікуватися голова Ганнівського волосного комітету Костянтин Пестушко і голова Жовтянського волосного комітету, колишній капітан царської армії Григорій Кіндратович Гниненко.
12 травня новобранці з навколишніх сіл прибули до Кривого Рогу. Коли їх вишикували, слово взяв воєнком:
— Таваріщі навабранци! С етаво дня ви становітєсь настоящімі воінамі рабочє-крєстьянской Красной арміі. Ето, таваріщі, нє шутєйноє дєло, а дєло атвєтствєнноє, таваріщі, я думаю, што ви сазнатєльний народ і панімаєтє ето. Ето очєнь важноє дєла…
«Степовий увесь час стояв поруч воєнкома і курив цигарку за цигаркою… А коли воєнком замовк, він витягнувся на команду «струнко»… Воєнком направився до нього, щоб потиснути руку. Але в ту мить пролунав постріл, просвистів маленький шматочок олова в повітрі і ввігнався у скроню воєнкома. Той снопом повалився на землю… Урядовці воєнкомату на мить отетеріли.
І тоді продзвенів владний голос Степового, прорізуючи мертве остовпіння:
[187]
Отчет Екатеринославской губернской ЧК с 1.01.1920 по 1.11.1921 годы. — Укладач В. Ченцов. — Дніпропетровськ, 1994. — С. 138.
[190]
Отчет Екатеринославской губернской ЧК с 1.01.1920 по 1.11.1921 годы. — Укладач В. Ченцов. — Дніпропетровськ, 1994. — С. 138.