Выбрать главу

Командир Володимирського ескадрону Грецький оголосив, що всі «бандіти» засуджені до розстрілу. Тої ж миті запитав, де вони б хотіли бути похованими. Козаки, порадившись, вибрали галявину при дорозі, що йде з Веселого Кута на Дмитрівку. Грецький «великодушно» погодився і вислав людей копати яму, а козаків відправив до школи, мовляв, нехай ще ніч перед стратою подумають, може, хтось-таки погодиться на співпрацю…

Вранці у вівторок за наказом червоного командира вдарили у великий дзвін. Але народ не поспішав сходитися. Тоді червоний командир наказав зганяти людей силою. Ворожа кіннота розсипалася по селу…

Тим часом на трибуну піднявся «комісар-жид». Він вихваляв комуну, Леніна і Троцького, ганьбив «бандітов». Селяни слухали мовчки. Жінки витирали очі. Форкали коні, часом озивалося плачем немовля.

Комісар покликав на трибуну отамана. Видно, з ним була попередня домовленість, що він публічно відречеться від своєї діяльності.

Архип із зусиллями піднявся на поміст. Знявши шапку, тричі перехрестився на церкву і тихо мовив:

— Простіть нам, батьки, матері, брати й сестри!

— Бог простить! — відповіли люди.

Та каятися отаман не поспішав. Комісар напружено чекав. Нарешті терпець у нього увірвався і він крикнув:

— Скарєй ґаварі!

І Архип сказав.

— Дорогі брати і сестри, — мовив він із почуттям, — ви всі знаєте, що нам буде. Ми справді дуже-дуже завинили перед своєю Батьківщиною, що не стали одностайно проти цієї ненависної комуни і не змели її з лиця української землі, щоб не довелося їй панувати над нами і вами… Та прийде час і самостійна Україна буде!

Москалі, обурені, що їх «так провєлі», почали стріляти вгору, налякавши жінок і дітей. Отамана ж, брутально стягнувши з помосту, почали бити кольбами рушниць. Усіх бранців пов’язали, кинули на вози і під сильним конвоєм швидко повезли на Дмитрівку. Раптом з лісу на дорогу вибіг схвильований лісник. Він щось повідомив командиру.

Москалі одразу заметушились. Валка, не доїхавши до виритої ями, зупинилася. Невільників, зволікши з возів, повели до рову, що тягнувся під лісом. Тут їх без зайвих церемоній і постріляли. Швидко прикидавши землею тіла, червоні кинулися подалі від лісу.

Постріли почув роз’їзд Пилипа Хмари, який повертався з-під Лебедина. Невдовзі хмарівці були вже біля могили. Розривши її, виявили одного живого. Його, непритомного, негайно відвезли в хату лісника, про зраду якого ще не знали…

Єдиною відповіддю за смерть товаришів могла бути помста. Її знайомий смак хмарівці відчули вже за годину. В результаті швидкоплинного бою двох червоних кавалеристів було вбито, одинадцять взято у полон. Потрапив у шорсткі повстанські руки і провідник Володимирського ескадрону. Долю їх неважко передбачити… Іншим поталанило втекти.[242]

Попри болючі втрати, боротьба продовжувалась, бо козаки Архипа Бондаренка не хотіли повертатися у кріпацтво, а мріяли жити на своїй землі вільними людьми — згідно зі своїми законами і звичаями. Тепер у бій за волю вони йшли під командою Ларіона Загороднього.

12. Трохим Голий, отаман Мліївської гайдамацької січі

Трохим був невисокого зросту — «як йшов, шабля черкала об землю». «Очі мав чорні, як терен, проникливі, (а) на підборідді — ямочка… Дуже гарний на виду, молодцюватий, зграбний парубійко». Був охайний. Любив одягатися із шиком: «дублений під шнурок кожух (або бурка), на шапці квітка, хромові на закаблуках чоботи з острогами, блискучі, як водою злиті, — це було в замітку людям». Як сказала одна хрещатицька бабуся, «усе їхнє сродство було красиве, дівки становиті».[243]

Трохим Іванович Бабенко народився 1898 року на Черкащині в селі Хрещатик, що розкинулося на правому березі Дніпра на південь від Канева. Про батька майбутнього отамана відомо лише, що він служив матросом на пароплаві і внаслідок нещасного випадку втопився. Мати Трохима вийшла заміж вдруге. Від Івана та Дениса вона народила семеро дітей.

Влаштувався працювати на пароплав і Трохим. Може, батькові друзі допомогли. Взяли його офіціантом. Називався корабель «Рыцарь». Здавалося, Голому довіку прислужувати чужим людям, радіючи чайовим. Про славу лицаря, мабуть, він і не мріяв. Але влітку 1914 року прогриміли громи бога війни. Перша світова перекреслила скромні життєві плани юнака: Трохима мобілізували до російського війська. На фронті хрещатицький хлопець відзначився — за хоробрість його нагородили двома Георгіївськими хрестами. А 1917-го, а може і 1918-го, юнак зголосився до українського війська…

1919 року разом зі своїми товаришами — Чорним, Самійлом Бугаєм, Лихом, Григорієм Рябоконем та К. Віхтем — Трохим створив повстанський загін. Билися проти «золотопогонної сволочі». Пускали під укіс денікінські потяги, нападали на обози ворожого війська, розгромили штаб якоїсь білогвардійської частини, що розмістився у Городищенській сільськогосподарській школі… Воювати проти денікінців було легко, адже ненависть українського селянства до «золотопогонників» виявилася такою палкою, що за зброю бралися всі — старі і малі. У листопаді 1919 року у Шепелухівській, Байбузо-Білозерській, Мошнянській і Старосільській волостях Черкаського повіту повстало декілька тисяч селян. «Повстанці називали себе петлюрівцями, — писав більшовицький історик Д. Кін. — Ними була оголошена мобілізація до 45-тилітнього віку. До повстанців під час бою перебігли з білих частин два офіцери-українці, які очолили рух і готували наступ на Черкаси».[244]

Під ударами українських хліборобів та Красної армії, що насувалася з холодної півночі, денікінці панічно тікали до моря в надії, що врятуються на кораблях Антанти. Дуже швидко білі москалі забралися геть із Городища.

На якийсь час чимала територія опинилася без будь-якої влади. Денікінці втекли, червоні ще не дійшли, не було давненько й української влади. Та життя продовжувалося.

У базарні дні Трохим приїздив на ярмарок і «воював» словом. «Добродії, борімося за Україну, — казав він на майдані перед селянами, — бо як вступлять більшовички, то заберуть ваші бички-телички і останні сорочки!.. (Якщо) сидітимете склавши руки, то совєти знімуть з вас останнє». Публічно висміював Голий і більшовицького вождя Леніна. Мабуть, Троцькому діставалося теж. Вибивав комуністичний дурман нагаями. Використовував і «шомполізацію». Так, вчителю-кацапчуку Купчику, який не тому учив дітей у Тубільцях, за комуністичну пропаганду отаман «виписав» 25 шомполів. Довелося москалеві якийсь час ходити у спідниці, бо штани не міг одягти… Був серед голівців ще один рішучий агітатор — жінка з маузером.[245]

Коли заявилися більшовики, то Трохима, як організатора боротьби проти білих, поставили воєнкомом Городища. Та Бабенко до виконання обов’язків не встиг приступити, бо призначення скасували. Очевидно, якась запродана душа доповіла москалям, що Бабенко — «колишній петлюрівський офіцер».

Невдовзі Трохим виступив проти нових окупантів. За повстанське псевдо він взяв собі ім’я гайдамацького ватажка 40-х років XVIII століття Гната Голого, який нещадно різав шляхту та «жидів-орендарів», а 1741 року убив за зраду Саву Чалого. Невипадково пристало нове ім’я до Трохима Бабенка. Принаймні однією з перших «антисовєтських» акцій Голого стала ліквідація зрадника — комуніста Віхтя, який очолював «робітничо-селянську інспекцію». Знищив за зраду Трохим і голову сільради с. Шелепухи Підберезного. Та хіба всіх перерахуєш?.. Агітація кулею і шаблею проводилася щодня: кожний козак Голого був добрим «агітатором».

Базовими для отамана Голого стали Мліїв і довколишні села. Місцевість тут була чудова. Лісові урочища мали поетичні назви — Марусин яр, Середин яр, Ламані гори. На підходах до табору стояла варта, а шлях перекривав шлагбаум із табличкою: «Мліївська республіка». Голий діяв і в районі Городища, Орловця, Буди-Орловецької, Канева, Богуслава, Корсуня, Великого Старосілля… Переправлявся і на лівий берег: рейдував неподалік сіл Домонтове, Богушкова Слобідка, Хрести, Коробівка. Були у загоні селяни з Млієва, Тубільців, Березняків, Білозір’я, Байбузів… Ядро загону становили Оника і Яків Баклицькі, Харитін Буркут (начальник штабу), Павло Вовк, Гнат Заєць, Платон Краснюк, Павло Панько, Семен Паламар, Олекса Педоренко, Олекса Подупейко, Артем Шевченко, Дмитро Сагач (командир кінноти). Штаб загону перебував в оселях заможних селян Івана Плюща, Марка Бурлаки, Круподері та Шомкала.[246]

вернуться

[242]

Там само. — С. 137–138.

вернуться

[243]

Тегерешвілі А. Отаман Голий // Героїзм і трагедія Холодного Яру. — Київ: Незборима нація, 1996. — С. 118.

вернуться

[244]

Кин Д. Повстанческое движение против деникинщины на Украине // Літопис революції. — 1925. — № 4.

вернуться

[245]

Тегерешвілі А. Вказана праця. — С. 119.

вернуться

[246]

Там само. — С. 120–121.