З Городища та його околиць походили повстанці Антін Грозний, Вовгур і Добровольський (пізніше теж отамани), Василь Вовк, Михайло Дячка, Олександр Жук, Артем Качан, Михайло Ковтанець, Олександр Коршак, Петро Лящ, Олекса Пожар, Марченко, Співак, Голуб, Кузьма Ус, Андрій Шаповал, Грицько Герасименко, Василь Орел (із с. Свинарки), заступник отамана Тихін Мусійович Омельченко (більшовики безпідставно приписували йому вбивство помолога Левка Симиренка).[247] Повстанці Голого носили сиві шапки з червоними або зеленими шликами.
Селяни так описували отамана: «У походах на грудях мав бінокля, кінь був у нього рудий у яблуках. (Отаман) був швидким в ходу і розмові, сяде на коня — ніби влип. Любив бути на видноті, любив похизуватися, басуючи конем, або, як би тепер сказали, позадаватися. Добре стріляв. Особиста зброя — маузер та козацька шабля зі срібним руків’ям».[248] Улюбленою піснею отамана була «Ой наїхали хлопці…»:
Цю пісню знали всі повстанці і часто, разом з отаманом, співали — чи то в поході, чи в таборі біля вогнища.
Місцеві дівчата при зустрічах із козаками Голого заплітали у гриви коням кольорові стрічки. А коли лунав сигнал ріжка, яким сурмач оголошував збір, мабуть, не в однієї козачки серце стискалося: чи побачу ще милого? Але не всі очікували наречених у селах, чимало з дівчат активно допомагали. Серед таких відважних були розвідниці Якилина Євменівна Пелюхно, Ярина Андріївна Плигач і Осадча. Одного нещасливого дня їх зарубали москалі біля Недашівської гатки…
Трохим Голий нищив продзагони, волосні та повітові органи окупаційної влади. Спалив городищенський воєнкомат. Любив отаман і «пожартувати». Часом перевдягався у дівочий одяг і йшов на розвідку. З групою молоді, співаючи під гармошку, входили у Городище. «Одночасно лісовики тихцем просувалися цим же напрямком попід річкою. На підступах до містечка залягали. Голий розвідував становище і давав козакам умовний знак, за яким вони атакували пункт».[249]
5 — 7 лютого 1920 року через голівські села Хрещатик, Тубільці, Мошни, Будище, Байбузи, а 8 лютого — через Старосілля, Буду-Орловецьку, Білозір’я пройшли частини Армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка, зокрема кінний імені Івана Мазепи полк. Зрозуміло, що поява українського війська підняла дух селянам і віру в перемогу над москалями. Щоправда, в Мошнах виник інцидент: комуністичні агітатори набрехали селянам, що це йдуть білогвардійці. Провокатори пообіцяли дати кожному по півпуда цукру, якщо селяни перепинять ворогові дорогу. Коли ж хлібороби довідались, що це частини української армії, то в бій вступати, звичайно, не схотіли… Щоб остаточно розвіяти неправдиві чутки, командир Київської дивізії Юрко Тютюнник дав наказ «кінним частинам пройти м. Мошни з піснями»…
У червні 1920 року — під час походу Будьонного на Польщу — Голий атакував 518-й полк Першої кінної армії. Зрозуміло, що примітивно озброєному селянству нелегко було змагатися з регулярними частинами. «І в кращі свої часи загін Голого мав понад третину примітивно озброєних повстанців: сокирами, вилами… Натякаючи на таке озброєння, Голий жартував: «У мене зубки гострі, піками».
Голівці нещадно нищили зрадників. Так, козак Нечай забив на смерть начальника районної міліції Литвина і двох мліївських міліціонерів. 1920 року інший месник застрелив начальника міліції Городища Я. Панька та голову райвиконкому Подвиженка. Прагнув Голий знищити ще одного зрадника — Григорія Рябоконя, з яким разом воював проти денікінців. 13 вересня 1920 року під час постою у с. Велике Старосілля карального загону під командуванням військового комісара Черкаського повіту Рябоконя, який планував знищити Мліївську «республіку», повстанці раптово атакували ворога. «Голівці несподівано увірвалися до Старосілля з усіх боків. Першими пострілами зняли вартових на церкві… Зав’язався бій». Очевидець П. Т. Гой розповідав: «Голівці летіли, як чорна хмара, — з вилами, косами, рукав у кожного перев’язаний солом’яним перевеслом (щоб відрізнятися від червоних), — і землі під ними не видно».
Під час бою забили сімох карателів, двадцять осіб полонили, решта повтікали. Отаман Голий гарцював селом на білому трофейному коні і все виглядав: чи вже спіймали Рябоконя?.. «Полонених пов’язали колодязною вірьовкою і вервечкою погнали мліївським шляхом, шмагаючи: оце вам хліб-сало-масло! Полонені просилися: ми прості робітники, залізничники, нас насильно мобілізували, примусили і т. д., але ненависть виявилась сильнішою — їх постановили стратити, що й зробили вранці у Сиваковому яру. Коли прикидали землею, один недобитий підвівся і просив порятунку. Хтось із селян спустився вниз: «Тобі комунії захотілося? На!» — і добив лопатою».[250]
Старосільські міліціонери відбулися легше. Отримали лише шомполів — місцеві все ж, із селян… Один полонений врятувався, його господар Краснюк забрав до себе допомагати по господарству. «Така вже натура хазяїна: воюй не воюй, а гречку сіяти треба. Через два тижні господар відпустив його з миром, але похвалився сусідові Вовкові Павлу Семеновичу. Той наздогнав рябоконівця біля урочища Диччине і вбив».[251]
Розголос про розгром карального загону в Старому Старосіллі рознісся округою. І до Голого потяглися нові повстанські струмочки. У вересні 1920 року до нього пристали і повстанці гайдамацького села Медвин…
В Україні йшла уперта міжнаціональна боротьба за право володіти землею. Євреї у своїй більшості, як і раніше, виступали на боці поневолювачів українського народу. Одним із прикладів нечуваної жорстокості з боку «мирного єврейського населення» стала діяльність городищенського загону «Красних мстітєлєй». Про нього маємо таку офіційну довідку: «В Городище Черкасского уезда имеется отряд численностью в 80 ч(еловек). Оружия отряд имеет 50 в(интовок), из которых 25 приобретены на средства организации, а 25 получены взаимообразно. Имеется по 30 патрон на винтовку. Отряд ежедневно несет охранную службу местечка, выставляет заставы. Отношение местных властей и райпаркома весьма благожелательное и доверчивое. Отряд причислен к Смелянскому ротучастку. Еврейское население местечка после погрома, устроенного бандой Голого, разбежалось и только теперь, при наличии отряда самоохороны, начинает возвращаться. Из сел и местечек, не имеющих отрядов самоохорон или постоянных гарнизонов, евреи перешли в пункты, имеющие охрану… Доступ в отряд свободен для всех желающих без различия национальностей, лишь бы принадлежал к числу трудящихся, но фактически входит в них одна лишь еврейская часть населения, как непосредственно в них заинтересованная…
При наличии петлюровского настроения у населения Черкасского уезда и имеющейся подпольной петлюровской организации, к которой сочувственно относится не только селянская часть населения и полупролетарская, спекулирующая рабочая часть бобринского узла и заводов, но и часть ответственных сотрудников власти, — отряды самоохороны из еврейского населения есть та часть населения Черкащины, на которую в данный момент можно безусловно положиться, так как всякая иная власть равносильна для них гибели, в чем она уже неоднократно убеждалась».[252]
Загін «мстітєлєй» складався «з містечкових комуністів та активістів: крамарів, кравців, службовців і налічував 100–150 осіб». Ось прізвища цих борців за право порядкувати на українській землі: Дінерштейн Сань Ісаковіч (командир), Ворона (комісар-міліціонер), Бєґєльфєр Павло, Бєґєльфєр Лазар, Бурячков, Бурячкова Хана, Віткуп, Житомірскій Ізя, Житомірская Хаюся, Кругляк Льова, Каральнік, Камінскій, Котляр Борух, Ляш, Львовскій Ліпа Янкєлєвіч, Майстровий Борух Шаєвіч, Піпка Аба, Пєрчік, Тютюнов, Трєґуб Ілля Аронович (власник млина). На озброєнні мали гвинтівки і кулемети «Максим».[253]
[247]
Тегерешвілі А. Розгром карального загону в с. Велике Старосілля // Героїзм і трагедія Холодного Яру. — Київ: Незборима нація, 1996.— С. 109.