(У ніч) з 29.08 на 30.08 до Хмари (у Цвітну) з Михайлівки увійшла перша група, що складалася з таких осіб: Гончаренко Павло Кононович, Стежка Парфентій, Коновалов Степан Гнатович, Сулига Василь Семенович, Носенко Федір та Сергій Тихоновичі. По дорозі в Цибулевому Носенко Федір зайшов додому до Чинчевого Гната. Той зібрав із десяток молоді з різними гвинтівками. Вийшли на поле у напрямку Чути. За селом приєдналося ще зо два десятки, і всі попрошкували до лісу.
Був уже ранок, коли прийшли на обумовлене місце — до будинку Могилея Євтихія. Тут розташувалися відпочити й до Хмари направили двох гінців. Близько дев’ятої ранку приїхали на конях Сіденко Сильвестр, Хмара й Дядюра Оліян. Із дому Могилея вийшов Холявка Василь Михайлович, котрого Сіденко відрекомендував: «Це наш батько. А тому ми повинні його шанувати й слухати».
Холявка привітав прибулих короткою промовою, закликавши згуртуватися в тісний кулак, щоб роздушити нашого спільного ворога — великороса, який приїхав, щоб нас, українців, зробити рабами. Водночас закликав не шкодувати ворогів, закінчивши промову: «Хай живе вільна наша мати — самостійна Україна». Холявка — майстер говорити. Так наелектризував масу, що присутні згодні були різати всіх, хто потрапить під руку».[299]
Загін Хмари швидко збільшувався. До кінця серпня 1920 року вже було до 450 козаків, озброєних гвинтівками та «обрізанами». Мали й дві тачанки з кулеметами «Максим». Крім п’яти піших сотень, організували ще й технічну, завданням якої було руйнувати залізницю і споруди, що мали стратегічне значення. Командиром її був Мефодій Голик-Залізняк, а ройовими — Федір Носенко і Парфен Стежка-Вовчок.
Піхотою командував Сильвестр Сіденко, а кіннотою (58 душ) — безпосередньо сам отаман. Кулеметна сотня числилась при кінній і підпорядковувалась особисто Хмарі.
Однією з бойових акцій хмарівців був наліт на станцію Цибулеве, розташовану в селі Михайлівка. Спочатку у розвідку отаман послав Сергія Носенка і Михайла Бабія. За ними рушила технічна сотня, але ворог виявив її і вогнем прогнав від залізничного мосту, який вона мала зірвати. І все ж напад завершився успіхом: хлопці захопили потяг і демонтували телеграфні й телефонні апарати.
Усі живі-здорові повернулися до Цвітної. Невдовзі сюди прибув загін із Михайлівки на чолі з Андрієм Семеновичем Медведєвим (всього 60 осіб). Серед них були Кирило Грищенко, Арсен Добровольський, Федір Гонтар, Федір Ступа, Ларіон Пісний, Яків Калиниченко, Данило Юрченко, а також Дмитро Петрович Компанієць, який одразу приступив до обов’язків начальника штабу.[300] А з села Цибулевого прибув загін (100 козаків) під командою Миколи Бондаренка (Кібця). Всі були добре озброєні, мали багато бомб та інших вибухових речовин. «Метою їх було визволення України і проголошення її САМОСТІЙНОЮ».[301]
Отримуючи звідусіль поповнення, Хмара поширював повстання. Він швидко переміщався з одного села в інше, знищуючи комнезамівців і червоні загони.
Пройшовши Красносілля, наблизився до залізниці на позначці 267-й кілометр. Технічна сотня, не зволікаючи, почала працю: чота Федора Носенка розбирала колію, а чота Парфена Стежки-Вовчка шаблями знищувала дроти, розбивала ізолятори і підпилювала телеграфні стовпи. Піхота ж, очікуючи підходу бронепоїзда зі станції Фундукліївка, сховалась у посадці на високому насипі.
Червоні, зауваживши «ремонтну бригаду», першими почали кропити з кулемета. Козаки, що засіли в посадці, теж відкрили стрілянину. З панцерника відразу ж випав один убитий. Залізний змій зупинився і позадкував до Фундукліївки.
З 267-го кілометра Хмара мав намір рухатися до станції Цибулеве, але звідти почав гатити бронепотяг. Довелося під обстрілом відступати до Красносілля. Тут повстанців зустріли гостинно, нагодували і дали добру підмогу.
Перейшовши Чутянський ліс і Веселий Кут, Хмара зупинився у Цибулевому, де на майдані біля церкви місцеві жителі приготували для своїх захисників обід.
Потім почався наступ на Знам’янку. Метою було здобуття зброї та боєприпасів.
Скрізь, «у кожному селі й хуторі, населення зустрічало хмаринців доволі радісно, — писав сексот, який перебував серед повстанців. — Крім підтримки продукцією й фуражем, населення поповнювало загін все новими силами. Так що на день цього приходу Хмара налічував у своїх лавах до двох тисяч чоловік. Хоча третина з них не мала зброї… ця значна сила… підіймала дух… даючи… надію на перемогу «гайдамаків» (як їх називали) над ненависними комуністами».[302]
По дорозі серйозних боїв не було — більшовики тікали не озираючись. До Знам’янки дійшли без втрат — вже у самому місті червоні поранили одного козака. Вступили у Знам’янку з боку Дмитрівки, яка надала отаману велику допомогу, в тому числі козаками і зброєю.
На станції повстанці довго не пробули, бо на світанку до неї підійшли два більшовицькі бронепотяги та два ешелони з червоними москалями. Підсунулася до міста й Єлисаветградська (Зінов’євська) кавалерійська школа. На озброєнні вона мала гармати і кулемети. Почувши «рускій дух», підняли голови і робітники-росіяни, яких у Знам’янці не бракувало. Після короткого бою Хмара вирішив відійти подалі від залізниці. Пішли на Жуківку, а звідти — на Плоске і через ліс — у Гутницьку.
Валка розтягнулася на 20 верст. Гутницька не змогла вмістити всіх повстанців і біженців, тому багато людей і возів розмістилося в навколишньому лісі. Та червоні відпочити не дали. Невдовзі з боку Красносілля (Княжого) розвідка помітила курсантів Єлисаветградської кавалерійської школи. Як з’ясувалося, у Красносіллі москалі разом із латишами вчинили жахливу розправу над місцевим населенням, убивши 122 селян, переважно жінок і підлітків.[303]
Хмарівці вступили у бій, серед жертв якого виявилося і двоє червоних кавалеристів, котрих підловили повстанці і за рішенням штабу розстріляли…
Тим часом москалі почали наступ на Цвітну. Перша їхня атака провалилася. Вдруге вони наступали на невеличке село Бурякове. Увійшовши туди, червоні вбили 19 хліборобів, що намагалися втекти. Та недовго москалі святкували перемогу — тікаючи від відділу цвітнянського повстанця Дядюри, вони наткнулися на «засекречений відділ Хмари», який зустрів їх густим вогнем із кулеметів». Червоні втратили 21 людину вбитими, а вісьмох башибузуків повстанці захопили в полон. Серед бранців виявилося два місцевих зрадники-українці та два «єлисаветградські жидки».[304]
І все ж москалі вступили у рідне село Пилипа Хмари. «У Цвітній спалахнули пожежі. У цьому бою Хмара втратив двох чоловік. Переночувавши в лісі, (Хмара) рушив через Ружечеве до Нестерівки. Тут хмаринець, котрий іменував себе Назаром Стодолею і був родом із цього ж таки села, розстріляв комуніста в лузі. Після чого кінна сотня рушила на Чигирин (під вечір повернулася), а піхота зупинилася в лісі проти села Юхимового».[305]
На цій стоянці Хмара відрядив красносільського хлопця до отамана Степового, який зі своєю повстанською дивізією підходив до Чорного лісу. «Йшло перегрупування й озброєння, — продовжував розповідь сексот. — Доставлено з Черкас перші шість ящиків патронів, три ящики бомб. Але яким чином це було зроблено, лишилося таємницею штабу й завгоспа Шуліки Миколи з Красносілля. Через тиждень делегат повернувся назад. Віддано розпорядження рушати. Хмара урочисто в’їхав до Михайлівки, а згодом і до Єлисаветградки, де й відбулося злиття з дивізією Степового, при якій було дві тридюймові гармати, що іменувалися батареєю. Командував нею офіцер Терещенко Максим. Степовий, перейшовши райони сіл Аджамки, Клинців, Калинівки, Сентового, Федварю, мав у своєму складі виключно людей із названих сіл». А ось у Єлисаветградці Степовий поповнення не отримав, бо Єлисаветградка «напередодні віддала всю молодь Хмарі».[306]
[303]
Дорошенко М. Стежками Холодноярськими: Спогади, 1918–1923. — Філадельфія, 1973. — С. 82.