Згідно з підрахунками більшовиків, на кінець 1920 року Хмара керував загоном силою у 600 чоловік.[323] В останні дні листопада він оперував у Знам’янському районі. А в цей час хтось із оптимістів-чекістів повідомляв начальству, що «Хмара з кількома бандитами переховується в районі Лебедина».[324] Тобто ось-ось — і його зловлять.
Наприкінці осені 1920 року отаман взяв участь у нараді отаманів у Матвіївці, на якій, за твердженням Михайла Дорошенка, Головним отаманом Холодного Яру було обрано Івана Ґонту (Лютого-Лютенка).[325] Після обрання той вирушив на рідну Звенигородщину, а Хмара і Загородній залишилися. До них приєднався і осавул Юрко Залізняк (Горліс-Горський).
Підхорунжий Михайло Дорошенко стверджував, що саме у Матвіївці отамани вирішили спробувати пробитися на захід — до Польщі або Румунії.
Пилип Хмара не хотів йти за кордон, але друзі, зокрема Ларіон Загородній, намовляли його.
Чорноліський полковник раніше мав намір шукати українську армію — коли про неї чутно було. Тоді він зайшов до односельчанина Петра Оліяновича Ткача, який нещодавно повернувся в Цвітну після шестирічного німецького полону. В його хаті не один раз переховувалася дружина (неофіційна) Хмари. Петро Ткач поставив на стіл «тикву водки» та череп’яні чашки.
— Розкажи, як через кордон із Польщею переходили? — запитав отаман.
Петро Ткач розповів і у свою чергу запитав Пилипа:
— Чого ти до Будьонного не приєднавсь?
— Я за Самостійну Україну борюсь! — здивувавшись, випростався отаман.
Про це розповів Явтух Петрович Ткач (1911 р. н.), який бачив Пилипа Хмару, «як оце зараз вас бачу». За Хмарою він спостерігав із печі, куди нагнав дітей батько…[326]
Зробили реорганізацію частин, залишили непотрібний тягар зброї та амуніції тим, хто лишався. Поспішали, доки не випали сніги. З Матвіївки повернули до лісу, пройшли поміж Вищими та Нижчими Верещаками до Соснівки, де відпочивали цілу добу. Тут Микола Кібець довідався, що до Цибулевого вступила червона частина, так звана «бе-бе» («борьба с бандитизмом»). Він просив отамана Хмару вдарити всіма силами на Цибулеве, але Хмара і Загородній не радили відхилятися від наміченого маршруту.
— В такому разі, — сказав Микола, — ви їдьте, а я промаршую Чутою та й заїду до Цибулевого, а потім вас дожену…
Наступного ранку Кібець з’явився до табору Хмари в Раєвському лісі… «Від задоволення (він) аж сяяв, така була успішна його акція. А козаки просто тріумфували», що всипали комуні перцю.[327]
З лісу Раєвського рушили на Вербовий та Давидівський ліси, а потім взяли напрямок на Лебедин. Дорогою обминали міста і села, де стояли червоні залоги, бо будьонівська форма доношувалася, козаки мали вже різноманітне вбрання, що виявляло їх перед ворогом. Необхідно було здобути червоноармійський одяг. З цією метою зупинились у селі Бузівці, що неподалік станції Бобринської.
Ніч минула спокійно, але розвідка доповіла, що по селах стоять червоні залоги, які допомагають спецвідділам нищити повстанців. Отамани повідомили козаків про можливі напади.
Вранці сотня будьонівської кінноти атакувала повстанців. Ті, пострілявши, почали організовано відступати в напрямку Жашківців. Поспішали до маленького ліска. Кібець зі своїм відділом кінноти і кулеметом чвалом погнав уперед, щоб влаштувати засідку.
Чорноліський полковник затримував ворога і відступав поволі. Будьонівці намагалися відрізати загін від лісу та оточити. Пилип Хмара і Ларіон Загородній зі своїми козаками, сховавшись за горбком, спішилися і несподівано сипнули сильним рушничним і кулеметним вогнем.
Нападники, зазнавши великих втрат, відступили. Невдовзі прибула допомога: з Бузівки вискочила свіжа сотня будьонівської кінноти. Дві тачанки і вершники чвалом летіли попід ліском, де Кібець заліг у рові, що заріс густим чагарником. Коли червоні були проти засідки на віддалі півгону, Кібець дав команду «Вогонь!». Зацокотіли кулемети, затріскотіли рушниці. Пекельний шквал викликав серед ворожих лав дику паніку. Командири, які не сподівалися нападу збоку, розгубилися. Поле вмить усіялося трупами і пораненими. Тачанки поперевертались. Хто вцілів, кинувся навтьоки. Бій закінчився так само миттєво, як і розпочався. На полі залишилося близько двох десятків убитих і тяжкопоранених, між ними й коні.
«У цьому бою попав під кулі й червоний «герой», комісар Абраша Біляков… Юрко Горлиця (Городянин-Лісовський. — Ред.) зняв із Біляковича планшет… Після цього перевірили поле бою, підібрали все, що було цінне і потрібне, і скорим маршем відійшли до лісу і там заховались. Уночі перейшли вглиб і в одному спокійному місці зробили відпочинок та переглянули уважно все, що в планшеті Біляковича. Там була велика кількість наказів та телеграм у зашифрованому стані… Але були розпорядження і накази, писані без кодів, один з яких звучав так: «Ком. дивизии, спецотдел ВЧК. Москва. Секретно. Ввиду перемирия с Польшей все войска перебросить на Крым. Проходя по правой стороне Днепра, приказываю помогать спецотделам уничтожать партизанские отряды, партизан, белогвардейцев и петлюровские остатки. Объявить амнистию. Сложивших оружие расстреливать негласно без суда. Председатель ВЧК Феликс Дзержинский».[328]
Цей важливий наказ Загородній прочитав перед лавою цілого загону. Далі слово взяв Пилип Хмара.
— Нині проходить хвиля чергової брехливої амністії, — сказав він, витягнув із кишені більшовицьку відозву і почав читати.
Комісари зверталися до українського населення із закликом не повставати проти більшовиків — «рускіх братьєв», з якими під час війни 1914–1918 років їли кашу з «общєва катєлка»… Закінчивши читати, Хмара розідрав відозву, кинув під ноги і потоптав. Усі мовчали. «Віруючих у ті відозви серед повстанців тепер не було…»[329]
5 грудня Хмара повернувся в район Матвіївки та Мотриного монастиря, де знову помірявся силою з ворогом. «Бачив я його в бою, — згадував Пилипа Хмару Іван Кузьмович Сидоренко (1892 р. н.) з с. Гутниці. — Наступали красні на ліс… Цепом ішли, значить. А Пилип із своїм отрядом — у засідці. А тоді як вискочать! Пилип найперший. Та шаблею раз! Раз! Праворуч, ліворуч!.. Багато порубав тоді лічно. Ух і сміливий же був. А рука!..»[330] Хмара рубав двома руками; таким чином в урочищі Голий Яр зарубав дванадцять червоноармійців.
Гасло у нього було: «Бий білих, поки не покрасніють, бий красних, поки не побіліють». Не мирився він і зі Свиридом Коцуром…
З односельчан чи не найбільше допомагали Хмарі архітектор зимових схронів Оліян (Юліан) Дядюра та Мартин Мочар, який воював разом зі своїми синами — Іваном, Кирилом, Михайлом, Марком.[331] А найближчим другом вважався Григорій Коцур, разом з яким Пилип Хмара повернувся з Першої світової. Начальником кавалерії Чорноліського полку був Оліян Дубина (згідно з іншими джерелами, кіннотою командував безпосередньо отаман).
Збереглися й імена деяких козаків Чорноліського полку, а саме: Прохор Деркач, Петро Токовенко-молодший із Мельників, Руденко (всі заарештовані, Петру Токовенку перед смертю відрізали вуха, ніс, викололи очі), сотник Димитрещенко, Олександр Опанасович Сіденко та Юрій Миколайович Сіденко, Феодосій Бойко, Іван Загинайко, Семен Мостивий (Мостовий?), Юхим Хвилинський, Іван Лушпай із с. Верещаки, Варвара Тараненко, силач Крюк, цвітнянські селяни Пелагея Боркова, Коваленко, Іван Магиленко, Данило Москаленко, Антон та Марко Павловські, Федір Ровинський, Григорій Семиволос, Дмитро Сербенко, Іван Торчинський, Микола і Тихін Хлівицькі, Антон Цапенко, Прохор Шкура.
Двоюрідний племінник отамана Тимофій Мефодійович Хмара стверджував, що з рідні Пилипа в козаки ніхто не пішов, мовляв, боялися, що червоні попалять хати. Напевно, це помилкове твердження, бо пов’язане з родинним страхом. Із покоління в покоління рідні, щоб врятувати своє життя, змушені були відмежовуватися від Пилипа та своєї участі в повстаннях проти совєтської влади. А ось погляд більшовиків. В інформаційному повідомленні начальника штабу військ Кременчуцької губернії за лютий 1921 року можна прочитати: «Хмара — селянин-куркуль (?! — Ред.), залишивши дім, змусив під загрозою смерті допомагати йому в бандитизмі двох братів, котрі вбиті як розвідники». «Хведота дуже мучили перед смертю», — розповідала зі слів матері Євдокія Пасічник.[332]
[326]
АПД Романа Коваля. — Записано від Явтуха Петровича Ткача (1911 р. н.) в с. Цвітна Олександрівського району Кіровоградської області 1998 року.
[330]
Петров М. Кола Брюньон із… Гутниці. — Народне слово (Кіровоград). — 1996. — 29 серпня. — № 94 (966). — С. 4.
[332]
АПД Романа Коваля. — Записано від Євдокії Тимофіївни Пасічник (1944 р. н.), племінниці отамана Пилипа Хмари, в с. Цвітна Олександрівського району Кіровоградської обл., 1998 р.