Зрозуміло, що отаман братам смертю не погрожував, селян не грабував — як брехали більшовики. Місцеве населення було ріднею, друзями чи сусідами. До того ж Пилип із дитинства мав загострене почуття справедливості. Він навіть думки не міг допустити про грабунок близьких людей. Єдине, що забирав, — так це реквізоване у продзагонівців зерно та інше продовольство. Не розносити ж по хатах, питаючи, чиє це.
А от про червоних хто міг сказати добре слово? Попалили вони чимало осель і у Цвітній. Куток Хмарівка, наприклад, горів двічі. А хата Хмари вціліла, бо була непоказна — розвалюха в кущах терну, або, як казали односельчани, «лачуга в тернику».
Сестра Марія, коли Пилип навідувався з лісу, засуджувала його, бо її багатодітна родина потерпала від більшовиків. Марія ганила Пилипа за те, що «вв’язався не в те діло». Брат одного разу не витримав несправедливих докорів і в гніві «ледь не відсік їй шаблею голову».[333]
Зиму 1920–1921 року Хмара, Максим Терещенко, Микола Шуліка і брати Сіденки провели в Цвітній. Козаки ж зимували у землянках у лісі неподалік села. Маючи вільний час, Терещенко і Шуліка «навчали Хмару грамоті, письму і математиці, бо він був чоловік майже неписьменний. Для того, щоб міг підписувати накази по полку. Неписьменність ставила штаб і самого отамана в незручне становище».[334]
1920 року з військової арени України зійшли поляки, французи, росіяни-білогвардійці, англійці, греки, серби… На українській землі залишились лише більшовики: росіяни та євреї. Проти них й продовжували боротьбу гайдамаки ХХ століття.
У перших днях березня Хмара передав, щоб козаки від Гутницької переходили до Цвітної, щоб обрати делегатів на з’їзд у Холодний Яр. Приїхав і загін отамана Загороднього. «Не цей з’їзд із Чути потрапили Сіденко Макар, Хмара Пилип, Гришко Нестор; із Суботова — Терещенко Максим (ці від офіцерства і штабу), — писав сексот, — а я та ще чоловік із Цвітної (прізвище його забув) пішли теж вивчати Холодний Яр і бути присутніми на з’їзді».[335]
Всього на з’їзд прибуло близько тридцяти делегатів — отаманів, старшин і козаків. На ньому ухвалили «організувати всіх людей в один загін і негайно вирушити в рейд для терору».[336]
Для цього треба було роздобути коней. Довідавшись, що у Матвіївці стоїть кавалерійська частина червоних, негайно вирушили через Верещаки у Любомирку, сусіднє до Матвіївки село. Трошки підночувалши, а на світанку, сховавшись у тумані, пішки увійшли до Матвіївки. Поки червоноармійці додивлялися сни, хмарівці взялися сідлати коней і виводити їх на вулицю. Дуже пізно вартовий помітив тихих незнайомців. Його постріли сполохали москалів, і вони в одній білизні вискакували з хат. Хмарівці почали полювати за ними… Всього хлопці вполювали півдесятка червоних та захопили 27 коней.
«З добутими кіньми хмаринці урочисто повернулись на місце стоянки… Того ж дня в різних місцях було добуто коней стільки, що відразу кінний загін з 35 виріс до 120 шабель при двох «Максимах», одному «Кольті» й двох «Люїсах». Хмара відзначав нову перемогу… — із сумом свідчив завербований повстанець. — Вдалі бої під селами Гутницька та Ружечеве, а також біля села Матвіївки й здобуття коней підвеселили співчуваючих серед населення, котре мало не боготворило отамана Хмару й передавало з вуст в уста казково-легендарні розповіді про нього. Щоденно то з одного, то з іншого боку приїжджали нові люди на конях, озброєнні з ніг до голови, котрі вливалися до лав отамана Хмари. Населення, особливо підлісних сіл, саме, добровільно, без жодного нагадування з боку бандитів, привозило до лісу продовольство і фураж. Крім того, вже не потрібно було посилати власних людей для розвідки про розташування червоних загонів, й без того щоденно з навколишніх сіл передавались в штаб сотні різних повідомлень не лише про розташування червоних загонів, але й про те, де саме й що заготовлено з продовольства й фуражу для останніх. Хмара, отримуючи такого роду повідомлення, відразу ж посилав туди своїх людей, й ті забирали все, заготовлене для червоних, собі до лісу. Рідкісні випадки обходились у схожих ситуаціях без жертв… Найбільше й найкраще за інших працювали Могилея Явтух, Матвєєв Семен (с. Гутницька) та якась жінка з Криворіжжя… Загін Хмари чисельно зростав».[337]
Так у березні в Чигиринському повіті запалало повстання проти совєтської влади. Його організаторами були Пилип Хмара, Іван Деркач, Юхим Ільченко та Ларіон Загородній. Штаб Хмари і його помічника Максима Терещенка перебував у Цвітній, а Деркача — в Холодному Яру.«…Объявленная амнистия… — писали москалі, — несмотря на широкое оповещение таковой, мало произвела впечатления на бандитов».[338]
Пилип Хмара набував усе більшої популярності серед молоді, його загін швидко поповнювався за рахунок тих, хто втік з Красної армії або переховувався від більшовицької мобілізації.
Надвечір 2 квітня 1921 року загін Хмари силою в 39 кавалеристів в’їхав у рідне село Максима Залізняка — Івківці, що неподалік Медведівки. Цього разу не поталанило червоноармійцю, котрий приїхав у відпустку додому: його, як зрадника України, було знищено. На ранок хмарівці під виглядом «червоного війська з червоним прапором і у формі кавалерії Будьонного» виступили з Івківців у Мельники. Там «два бандити (очевидно, отамани), — писав секретний працівник ЧК, — зайшли до церкви». Опівдні козаки виїхали у сусіднє село Головківку, де оточили сільський сход, побили голову волвиконкому і голову комнезаму, знищили канцелярські справи волвиконкому.[339]
На початку квітня неподалік Цвітної 200 повстанських шабель Хмари розтрощили червоноармійський загін. У бою зарубали 32 ворожих вояки.[340]
7 квітня Чорноліський полк «урочисто виїхав з лісових нетрів». Проїхавши рідне село отамана, вирушили на Бурякове, а звідти лісом через Вовчий Хутір, минаючи Матвіївку, знову лісом вийшли на Полуднівку, де й заночували. А рано-вранці 7 квітня 1921 року півтори сотні кінних козаків несподівано вихором залетіли в Медведівку. За ними на возах в’їхало півтисячі гайдамаків. «Виставивши проти будинку міліції кулемети, запропонували здаватися на милість отамана Хмари. Частина без бою склала зброю до ніг отамана, а решта, у тому числі й діловод, відстрілювалася, а потім кинулася втікати до річки Тясмин. Дехто сховався в густому очереті, інші, в тому числі й діловод, пострибали до підвалу». Та люди показали повстанцям, де сховалася комуна. До підвалу під’їхали Тиміш Ніздря, Григорій В’юник, Михайло Мочар й двоє махновців. Запропонували вилізти, інакше кинуть бомбу. Втікачі вилізли. Хмара наказав покарати їх канчуками та відпустити. Два міліціонери перейшли на бік повстанців.[341]
Забравши з собою шкіру на одному зі шкіряних заводів, а також діловода і голову волосного виконавчого комітету, Хмара вирушив на Мельники. Пообідавши тут, Чорним шляхом, що проходив біля Мотриного монастиря, попростували на Грушківку. Звідси кіннота пішла на станцію Райгород, щоб пустити паровози на Бобринську з метою заблокувати залізничний рух… Повернувшись у Грушківку, всі разом вирушили на Смілу. Але скоро повернули круто назад… Коли в Яблунівці почули підозрілий гамір і гавкіт собак, отаман наказав їхати тихіше. Команду виконали на 100 % — підводи й кіннота рухалися без жодного шуму», — зазначав сексот.[342]
У Телепиному, де збиралися відпочити, раптом виявили червоний загін. Тоді Хмара вдався до хитрощів. Він послав у червоний штаб Петра Стасенка і Кирила Грищенка з Єлисаветградки. Зареєструвавшись як червоний загін, стали по хатах, «причому для кінноти Хмари було виділено кращі квартири. Командири ж червоного загону пиячили зі Стасенком Петром і Грищенком Кирилом до самого світанку. А вранці хмаринці, отримавши фураж і продовольство, виїхали з села Телепине в село Пастирське. Загін Завгороднього тоді побував навіть у Златополі».[343]