Повідомили про зняття варти Квашу, що дожидав із відділом у лісі. Обставивши село так, щоб ніхто не міг утекти, Кваша увійшов до нього з двома десятками хлопців, що мали міцні нерви, і розпочав тиху ліквідацію. Підходили з сільськими вартівниками до хати, де спали чекісти. Господарі, попереджені завчасно, що будуть «гості», тримали двері напоготові, хоча чекісти звечора і наказали замкнути двері зсередини і без дозволу нікому не відчиняти. «Товаріщів» «делікатно» будили і, зв’язавши та заткнувши роти ганчір’ям, виводили у білизні на город чи за клуню і там залишали, продірявивши серце багнетом. Перед світанком сто сорок два трупи вивезли підводами до лісу, де в різних місцях позакопували. Жоден чекіст не втік. Кожний із них «подарував» повстанцям короткий карабінчик, револьвер, дві бомби, шкіряну куртку і хромові чоботи — все новеньке. До того ще два станкові та два ручні кулемети, запас набоїв.
Дід Шевченко філософствує:
— Був загін «вечека» — і згинув. Як корова язиком злизала… Прийдуть тепер до села нові чекісти і запитають: «У вас тут «вечека» не було часом?» Дядько почухається: «Атож! Були, ночували. Дуже хароші люди були — усе москвичі та петроградці з китайцями». — «А де ж вони?» — «А хто зна! Зібралися раненько та й пішли у Чуту бандитів ловити. Казали, що аж у Чорний ліс підуть і там усіх бандитів виловлять. Щасти Боже! Дуже хароші люди були…»[357]
Цитаделлю Кваші був Бовтиський ліс. Він, часом перериваючись, простягнувся від Бондурової, Тимошівки і Голикової аж до Холодного Яру. Тому місцеві жителі називали Василя Квашу «лісником із Бовтиша».
Під час повстання літа — осені 1920 року командира 2-го куреня Холодного Яру Василя Квашу обрали членом повстанського комітету, який очолював Іван Дігтяр-Хоменко.
Начальник штабу ВОХР[358] 1920 року доповідав властям, що «банда» Кваші брала участь у захопленні Чигирина і Новогеоргіївська, «делая налеты на станции и порывая железнодорожное сообщение и телеграфную связь». Ось ще декілька документальних витягів із донедавна таємних державних архівів колишньої Кременчуцької губернії:
«…Банда Деркача и Кваши отбила несколько голов разверстываемого скота, который проходил невдалеке от Холодного Яра».[359]
«Чигиринский уезд. Бандой Кваши разгромлен Телепинский волисполком, захвачены начраймилиции, сотрудники секретотряда, один милиционер, два продармейца» (повідомлення від 26–28 вересня 1920 р. — Ред.).[360]
«Чигиринский уезд… В селе Оситняжка были местные бандиты во главе с Квашей, которые предполагали произвести налет на Златополь, о чем были извещены начмилиции и комендант Златополя» (повідомлення від 7 листопада 1920 р. — Ред.).[361]
«Чигиринский уезд. В ночь с 31 (жовтня. — Ред.) на 1 (листопада. — Ред.) был произведен налет бандитов Кваши на Телепино. Бандитов было около 50 чел., часть конных и пешых, цель была захватить нач. районной милиции. Из Телепино банда направилась в с. Борки Оситняжской волости. По сведениям, банда Кваши в 200 чел. оперирует в районах Пастырское — Родионовка — Капитановка… 4 ноября в селе Капитановка появилась банда Кваши и Загороднего в 120 человек при 7 пулеметах. Бандиты собрали сход и устроили митинг, после чего направились на Оситняжку» (повідомлення від 8 листопада 1920 р. — Ред.).[362]
«По сведениям, в банде Кваши раскол и большинство бандитов перешло к бандиту Загороднему» (повідомлення від 29 листопада 1920 р. — Ред.).[363]
«Советская военная энциклопедия» подала список «банд» в Україні на кінець 1920 року. Серед 81 «наименований банд» Василь Кваша з трьомастами козаків посів тридцять шосте місце.[364]
Щодо смерті отамана Василя Кваші існує декілька версій.
Перша — з книги Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр». Квашу убили під Златополем, а потім возили по селах показувати. Про те, що його, мертвого, виставляли в Кам’янці для залякування місцевих жителів, я сам чув від очевидців.
Друга версія. Її розповіла вчителька української мови Кам’янської середньої школи Ганна Трохимівна Соловйова (її старша сестра, теж вчителька, дружила з Квашею), що Василя застали в Златополі в хаті вчительки, де він переховувався. Отаман вискочив у вікно. Вже зовсім близько від лісу побачив, що чекісти випередили його і знаходяться на узліссі. Тоді він пустив собі кулю у скроню.
І остання версія, яка випливає зі слідчої справи 446/7971. Василь Кваша загинув влітку 1922 року під час «налета на Лебединский сахзавод». Мова йде, очевидно, про наліт Чорного Ворона. Василь Кваша ж, ймовірно, був учасником цієї акції. Він жив тут легально як вчитель і таємно виконував функцію зв’язкового між Чорним Вороном і Ларіоном Загороднім…[365]
Може, час допоможе з’ясувати подробиці смерті легендарного отамана.
Таємницю загибелі отамана до кінця не прояснила і знайдена фотографія. На ній зображено Василя Квашу із заплющеними очима. Його міцно тримають попід руки і за волосся два чекісти. На світлині надпис: «Атаман Кваша после ареста». Можливо, що на знімку отаман уже мертвий. Такий висновок правдоподібний: у отамана заплющені очі, підігнуті ноги, безвладно опущені кисті рук. Світлину зроблено на тлі якихось заводських приміщень, що наводить на думку про Лебединський цукровий завод.
Цю фотографію опубліковано в книзі З. Островського «Погромный период на Украине», виданій в місті Зінов’євську (тепер Кіровоград) 1926 року.
Василь Кваша був непересічною особистістю. Це засвідчує і ворог: «Все эти Хмары, Яблочки, Колючие, Завгородние, Штили, Квашы, Черные Вороны, Кибцы, Стрюки, Громы и прочие трескуче-устрашающие названия отаманов, напоминающие индейских приключенческих героев забавной майн-ридовской романтики, — все это были шайки худшего бандитско-кулаческого пошиба, петлюровской окраски, петлюровской марки».[366]
Отаман Василь Кваша, як і переважна частина героїв того часу, був молодим, вихованим на патріотичній і ліричній творчості великого Шевченка. Їм справді були близькі романтичні пориви героїв Майн Ріда, що билися з англійськими та іншими завойовниками.
Метою збройної боротьби українських звитяжців, боротьби не на життя, а на смерть, була Українська держава.
Це робить честь нашій нації, що вона народила таких героїв, які, маючи за спиною двадцять — двадцять п’ять років, змогли підняти та організувати десятки тисяч українців. Відірвали їх від плуга і серпа і впродовж чотирьох років тримали червону російську імперію у непевності.
Нам би нині таких романтиків!
15. Антін Грозний, отаман Городищенщини
Антін Макарович Грозний народився наприкінці 1890-х років у багатодітній родині. Закінчив чотири класи школи в с. Мале Старосілля. «Після переїзду сім’ї до с. Буда-Орловецька, — розповідала його сестра, — юнаком хазяйнував із батьком та двома старшими братами, решта з десяти дітей — то була сама кукільня, малеча. Собою був красивий, чорнявий, гарно співав, був акуратним, інтелігентним. Парубкував, але, якщо на гульках було щось негаразд, ішов додому, уникав непевних людей і місць, не любив тинятися… Сім’я у нас була трудівнича, хазяйська».[367]
Бойовий досвід здобував під керівництвом Трохима Голого. Після загибелі отамана 15 грудня 1921 року Грозний очолив рештки його колись чималої армії. На той час залишилося близько ста козаків. Партизани налагоджували агентурну мережу по селах, знищували зрадників, нападали на невеликі загони червоноармійців, поповнювали продовольчі запаси на совєтських складах, Балакліївському і Городищенському цукрових заводах. Зимували у лісі: в замаскованих землянках, лісових сторожках.
[357]
Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. — Київ — Львів — Дрогобич: Відродження, 2006. — С. 167–169.
[366]
Годы борьбы. Сборник материалов по истории революционного движения на Зиновьевщине (К десятой годовщине Октябрьской революции). — Зиновьевск: Окружная Октябрьская комиссия, 1927. — С. 140.
[367]
Тут і далі: Тегерешвілі А. Отаман Грозний // Героїзм і трагедія Холодного Яру. — Київ: Незборима нація, 1996. — С. 224–225.