Всіляко гальмував ріст Вільного козацтва директор центральнорадівського департаменту Вільного козацтва пан Певний.[16] Очевидно, що не про оружну силу Української держави дбали урядовці Центральної Ради, а про збереження своєї влади хай навіть і в обеззброєній Україні. Та все ж «козацький рух ширився. Змагаючи зробитися національною фортецею, він починав вже набувати значіння державно-творчого чинника».[17]
Вільнокозацький рух поширився і на Кубань. Делегат з’їзду у Чигирині Кіндрат Бардіж та два його сини (сотник Віанор і хорунжий Микола), виконуючи рішення з’їзду, сформували Гайдамацький і Чорноморський коші Вільного козацтва загальною чисельністю 5000 багнетів і шабель, які за їхнім задумом мали стати підмурівком збройних сил Кубані. Невдовзі козаки провели грандіозну операцію очищення Чорноморсько-Кубанської залізниці від більшовиків.[18]
А бойове хрещення Вільного козацтва під проводом Павла Скоропадського відбулося вже наприкінці грудня 1917 року, коли декілька сотень зі Звенигородщини, Черкащини і Смілянщини прибули для підтримки фронту у район Шепетівки — Козятина — Вапнярки, щоб стримати Другий гвардійський корпус Євгенії Бош, який рвався з Південно-Західного фронту до Києва — столиці Української Народної Республіки… Павло Скоропадський у своїх «Спогадах» зазначав, що козаки в цих боях виявили себе добре.
Але Центральна Рада не довіряла Вільному козацтву. Прем’єр Всеволод Голубович, незважаючи на безпосередню загрозу Києву з боку більшовицьких загонів, не дозволив прибути до Києва Звенигородському кошу, позбавивши таким чином столицю УНР захисту. Кіш мусив повертатися…
У грудні 1917-го та січні 1918 року звенигородський кіш сягнув 20000 осіб. Така сила свідчила про загальноукраїнське піднесення і про організаторський хист кошового Семена Гризла.
У другій половині лютого 1918 року його козаки примусили скласти зброю гарматні частини 2-го російського корпусу. Козацтво заволоділо великим військовим майном. Пізніше воно примусило демобілізуватися 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Росіяни здали до 2000 коней, сідел і силу іншого майна та зброї.[19] А козаки смілянського полковника Якова Водяного роззброїли в с. Білозір’ї 2-й кавалерійський російський полк.
«Особливо видатна операція Вільного Козацтва (була) проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринська (нині станція імені Тараса Шевченка. — Ред.), — зазначав у своїй праці «Звенигородський Кіш Вільного Козацтва» Юрко Тютюнник. — Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини. Кількість скупченого коло станції Бобринської козацтва перевищувала 8000. Звенигородців було 4620; вони прибули з власною артилерією і кавалерією. Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в різних напрямках. Тут мало не був захоплений (у полон) командант російських військ на Україні Муравйов, який пробивався з Одеси на північ».[20]
Згодом в інтерв’ю газеті «Известия ВЦК» Михайло Муравйов сказав: «Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одне наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні довелося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного Козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а, навпаки, сама перейшла у наступ, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже шкодую, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на Червону армію…»[21]
Переконавшись, що Вільне козацтво є бастіоном Української держави та захисником Центральної Ради, Рада Народних Міністрів УНР 5 лютого 1918 року ухвалила рішення про переведення Українського вільного козацтва у статус козацького реєстрового війська. На це асигнували значну суму. То була велика подія!
Коли згідно з Берестейським мирним договором в Україну прийшли німецькі війська, щоб вигнати більшовиків, козаки розпочали бойову співпрацю з німецькою армією у справі визволення від червоних окупантів. Українці билися проти більшовиків пліч-о-пліч із німецькими військами, вели партизанську боротьбу і провадили розвідку, допомагаючи українським частинам. Як, наприклад, це робили Ревучанський, Глодоський і Марківський курені Вільного козацтва, які разом із німцями 2 березня 1918 року звільнили станції Абадаш, Новоукраїнка і Ташлик.
Побачивши, як стрімко більшовики відкочуються в Росію, Центральна Рада раптом дійшла висновку, що все ж таки краще спекатись Вільного козацтва… І 23 березня 1918 року вона ухвалила припинити його фінансування, а невикористані кошти передати в розпорядження Міністерства внутрішніх справ УНР на організацію народної міліції.
«Тим часом козаки продовжували звільняти рідну землю від більшовиків. 3 квітня 1918 р. Катеринославський кіш під командою отамана Гаврила Горобця увійшов до визволеного Катеринослава, а за два дні виконувач обов’язків військового міністра Олександр Жуковський видав наказ № 145 про розформування і скасування Українського вільного козацтва, де було сказано: «Уперто і завзято весь час Вільне козацтво захищало Україну від численних її ворогів. Така непохитна боротьба та оборона України з боку Вільного козацтва яскраво показує, що і серед широких мас громадянства ще не загинули люди, в котрих можна знайти підпору». Далі йшов подиву гідний висновок: «Тепер настав час, коли Україна мусить перейти до будівництва міцної своєї держави і стати на певний твердий ґрунт, а козакам — перейти до своєї звичайної праці».[22]
Де-юре діяльність Вільного козацтва на території УНР було припинено, сотні підлягали роззброєнню: боєприпаси і зброю необхідно було здати на військові склади. Однак козаки і не думали слухати Центральну Раду, тож сховали понад 20000 гвинтівок, десятки кулеметів та набої до них.
Військовий отаман Вільного козацтва П. Скоропадський, який 29 квітня 1918 року усунув з політичної арени Центральну Раду, намагався оживити історичну традицію і взявся творити Українську Державу як державу козацьку. Насамперед він взяв на себе тяжку відповідальність абсолютної влади у дуже складний час. Таким чином він відновив традицію самодержавного Гетьманства, яку започаткував Богдан Хмельницький. Павло Скоропадський мав на меті відродити козацький стан як основу Української Держави, тому й 16 жовтня 1918 року проголосив Універсал про відновлення козацтва. Ось уривок із нього: «Я, Гетьман Всієї України та Військ Козацьких, Універсалом цим Нашим повідомляю всім тим, кому про це відати належить, а особливо Державний Сенат, Раду Міністрів і всі урядові інституції Держави Української, що визнав я за благо, для зміцнення сили Держави Української Нашої, відродити Козацтво по всіх місцях історичного існування в Україні, покладаючись в основі його відродження на ті козацько-лицарські традиції, які донесла нам історія наша з доби минулої боротьби Козацької України за свою долю… Вас же, козаки — нащадки славних лицарів-запорожців, Ми закликаємо з честю носити даровані Нами жупани і добре дбати про те, аби соромом і ганьбою не вкрити їх, і клейнодів козачих, і тих великих славних сторінок нашої історії, якими ми досі пишалися… Хай тіні великих предків наших дадуть всім нам міць і силу правдиво й чесно виконати те завдання, яке тепер стоїть перед Нами і Державою Українською. Гетьман Всієї України та Військ Козацьких Павло Скоропадський».[23]
[16]
Гулай Д. Відродження Вільного Козацтва в Україні в 1917 році // Українське козацтво. — Чикаго, 1979. — Жовтень — грудень. — № 6 (59). — С. 11.
[17]
Полтавець-Остряниця І. Заповіт // Українське козацтво. — 1978. — Липень — серпень. — Ч. 5–6.
[19]
Тютюнник Ю. Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 рр. — Львів: Універсум, 2004. — С. 54.
[22]
Коваль Р., Кравцевич В. Українське вільне козацтво на початку ХХ століття // Україна — козацька держава. Ілюстрована історія українського козацтва у 5175 фотосвітлинах / Автор-упорядник Володимир Недяк. — Київ: ПП «ЕММА». — С. 1064.