Повстання Григор’єва розгорталося надзвичайно успішно: за кілька днів було звільнено Катеринослав, Черкаси, Миколаїв, Херсон, Кременчук, станцію Бобринську, Новомиргород, Долгинцеве… За наказом отамана Григор’єва у визволених містах скликалися з’їзди Рад, які своїми рішеннями утверджували нову владу.
Успіхи отамана вражали: за кілька днів повстання охопило Херсонську, Катеринославську, Подільську, частини Київської та Полтавської губерній. За якийсь тиждень-півтора, окрім вже названих міст, повстанці звільнили Кривий Ріг, Олександрівськ, Олександрію, Чигирин, Цвіткове, Трепівку, Хирівку, Корсунь, Знам’янку, Помічну, П’ятихатки, Кобеляки, Нижньодніпровськ, Могилів, Шполу, Гайсин, Христинівку, Вінницю, Медвин, Золотоношу та сотні, а можливо, тисячі інших містечок і сіл.
Комісар 2-ї совєтської армії Вишневецький у травні 1919 року зазначав, що населення ставиться зі співчуттям до повстанців. «Селяни забезпечували Григор’єва продовольством і добровільно приносили йому тисячі пудів хліба, — писав комісар. — Бажаючих вступити в лави війська Григор’єва було стільки, що у нього не вистачало зброї. Села зустрічали (червоні) загони рушничним і кулеметним вогнем… Головний лозунг Григор’єва — геть ЧК — зустрічає відгук… по всій території України. Красна армія… безперечно приєднується до цього гасла».[29]
У повстанні відіграв значну роль і григор’євський командир, колишній осавул Кубанського війська Федір Уваров. Його частина визволила від більшовицької влади кілька міст і станцій… Відділ колишнього штабс-ротмістра царської армії Уварова нараховував до тисячі чоловік. До нього козаки йшли з охотою, адже кубанець був надзвичайно відважний і розумний командир.
8 травня 1919 року він видав відозву до червоноармійців і селян, у якій з’ясовував свої політичні настрої. Уваров стверджував, що разом з отаманом Григор’євим є противником комуни, але вони не йшли і не йдуть проти радянської влади. «Все, що вам говорять комуністи… про отаманів партизанських загонів, — брехня, яку поширюють зі злими намірами… Отаман Григор’єв — не «Пан Гетьман», його помічники — не «Гетьманські міністри», а люди, які щиро люблять свій народ і бажають тільки хорошого людського незалежного життя… Нам не потрібні люди, які прагнуть влади заради власної вигоди, нехай своєю країною управляє сам народ через виборних, чесних громадян, яким дорога батьківщина і спокій народу. Ось чого хочуть григор’євські загони».[30]
Відділ особливого призначення Уварова посувався залізницею Знам’янка — Цвіткове. Зайнявши Бобринську, він розпочав наступ на Черкаси, відбираючи у більшовиків станцію за станцією. 15 травня спочатку панцирний потяг Уварова, а потім і весь відділ повели наступ на Черкаси. Повітове місто боронили 1-й і 2-й совєтські полки і 1-й комуністичний батальйон.
Близько 200 шабель добірної кінноти хороброго кубанця, обійшовши глибоким маневром червоних, несподівано увірвалися до Черкас. У місті піднялася страшна паніка… З представників окупаційної влади мало кому вдалося втекти. 1-й комуністичний батальйон кинувся тікати до лісу. Та не добіг — уварівська кіннота вирубала його майже вщент. 1-й совєтський полк, який відступав до мостів, теж було розбито. А 2-й полк, сформований із насильно мобілізованих українських селян, частково розбігся, а частково приєднався до повстанців.[31]
А ось як описував цей день комісар 2-ї бригади Дніпровської військової флотилії Грибан: «…Чрезвычайка, военком и исполком спешно эвакуировались. В городе большое волнение. Наши части в панике стали бежать на окраину города к стратегическому и железнодорожному мостам. Незначительные части григорьевцев, отрезав левый фланг наших частей, произвели страшную панику в городе. С левого фланга убежали только кавалерия и часть пехоты, правый же фланг выкинул белый флаг и сдался целиком… По стратегическому мосту в карьер мчится кавалерия и бежит пехота, не оказывая никакого сопротивления. По железнодорожному мосту сначала бегали люди, а потом полным ходом прошли три наших броневых поезда, тоже без сопротивления… С наступлением темноты наши суда вынуждены были отойти…»[32]
Захопивши місто, отаман Уваров утримував його близько тижня. «За цей час до його відділу прилучилося багато шкільної молоді і місцевого населення, — згадував начальник кулеметної чоти повстанського загону Сергій Полікша. — Відділ збільшився до півтори тисячі чоловік, мав 24 кулемети і декілька гармат на потягах».[33]
За цей час червоні, підтягнувши сили, декілька разів намагалися наступати на Черкаси з лівого берега Дніпра, але їхні атаки відбивали. З уварівців особливою відвагою відзначилася група моряків-чорноморців, які з кулеметами боронили міст через Дніпро. Коли повстанці стали відходити в напрямку Бобринської, моряки залишилися стримувати ворога. Всі вони загинули…
Діставшись бронепотягом до станції Білозір’я, Уваров довідався, що далі залізнична лінія захоплена більшовиками. Тоді він наказав залишити потяги, попсувавши гармати. Взявши на підводи кулемети, отаман повів козаків на Чигирин. По дорозі їх наздогнав невеликий Смілянський кінний повстанський загін під командою сотника Ліхарева. Цей відділ як окрему сотню прилучили до кінноти Уварова.
До Чигирина підійшли непомітно з боку Піщаних кучугурів, що за Тясмином. Стрімкою атакою кінноти захопили міст і зненацька увірвалися до колишньої гетьманської столиці. В місті в той час стояв червоний Чигиринський полк під командою Свирида Коцура. Коцурівці не встигли приготуватися до бою і залишили місто.
У Чигирині відділ Уварова стояв два тижні. Населення міста, де було багато свідомої української інтелігенції, ставилося до повстанців прихильно. І не дивно — адже в Чигирині запанував зразковий порядок. До слова сказати, за наказом Уварова було розстріляно двох повстанців, яких піймали на грабунку.
Відділ кубанця виглядав як регулярна частина, козацтво відзначалося дисципліною. Цікава деталь: всі кулеметники загону були одягнуті в німецькі сталеві шоломи.
Вечорами в Чигирині грав духовий оркестр повстанців, сформований із добровольців-студентів черкаської гімназії.
Коли більшовики підтягнули до Чигирина сили, Уваров вирішив відвести свій відділ в околиці Холодного Яру, де безроздільно панував отаман Василь Чучупак. Дійшли до Медведівки. «Пересуватись далі не можна було, не порозумівшись із місцевою повстанською владою, — згадував учасник подій Сергій Полікша. — В Медведівці зібралась нарада, на яку приїхали представники Холодного Яру з отаманом (Василем) Чучупакою. Спочатку виникла суперечка, бо ні один з отаманів не хотів признати іншого старшим».[34]
Постійний відділ Василя Чучупака був менший: близько 400 козаків, але він та його брати мали величезний авторитет серед місцевого населення, «яке майже все було озброєне і добре зорганізоване».[35] Тож для Василя Чучупака не становило проблем у будь-який момент різко збільшити чисельність полку гайдамаків Холодного Яру. Та він мав лише чин прапорщика (за іншими даними — поручника), а Уваров був штабс-ротмістром царської армії.
Нарешті знайшли компроміс: Федір Уваров став військовим отаманом Холодного Яру — йому підпорядкувався й постійний холодноярський загін, а Василь Чучупак залишився отаманом місцевості з правом вирішального голосу «в справах боротьби». На нього покладалася і мобілізація місцевого населення — в разі потреби.[36]
«Ідейного розходження між обома отаманами не було, — свідчив Сергій Полікша, — бо Чучупак боровся за незалежність України, а Уваров, хоч і не зовсім чисто балакав по-українськи, ставив за ціль боротьби незалежну українську державу вкупі з Кубанню».[37]
Відділ Уварова перейшов до Мотриного монастиря в Холодному Яру. Для полегшення постачання частину козаків було розташовано в Мельниках і Медведівці. Дві сотні піхоти і кулеметна чота Сергія Полікши розмістилися в Головківці. «Мушу зазначити, — писав пізніше він, — що такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав. На Зелені свята школу, в якій я стояв із кулеметниками, буквально заатакували жінки і дівчата, які понаносили і печеного і вареного — найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати».[38]
[29]
Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. — Москва — Ленинград: Государственное военное издательство, 1933. — Т. 4. — С. 258–259.
[30]
Товарищи красноармейцы и селяне. Відозва штабу бойового загону особливого призначення отамана Федора Уварова, травень 1919 р. ДАЧО, р-529, оп. 1, спр. 22, арк. 227.
[31]
Полікша С. Кубанець Уварів — отаман Холодного Яру в 1919 році // Героїзм і трагедія Холодного Яру. — Київ: Незборима нація, 1996. — С. 60.