Батько пішов запитати про це в уповноваженого Хуана. Тоді кожному з них видали по три патрони. Однак стріляти при цьому все одно не наказали. Тільки до крокування додалась іще вправа з багнетом. Через декілька днів брат знову пішов до батька питати. Тоді батько сказав уповноваженому Хуану, що скоро має починатися сівба, а наше поселення — все ще в руках туси Вангбо.
Проте уповноважений Хуан відповів:
— Не поспішайте.
Туси Мерці зрозумів, що запросив безтурботну людину, важку на підйом. І як тільки в нього зародилось погане передчуття, він відразу ж запросив ламу поворожити. Результат показав, що втрачене поселення можна буде повернути й навіть, можливо, дістати ще одне-два, тільки за це доведеться заплатити.
Коли запитали, чи загинуть люди, відповідь була — ні.
Чи витратиться срібло? Відповідь також була — ні.
Коли ж запитали, що ж це буде, відповідь була незрозумілою.
Оскільки домашні лами чогось не змогли прояснити, послали по живого будду з монастиря. Однак результат ворожіння вийшов той самий. Живий будда сказав, що він бачив квітку, схожу на іскру, однак на яку ціну вказує ця квітка, він не знає.
Туси Мерці наказав відправити уповноваженому Хуану двох інших дівчат і віднести валізу срібла. Цю справу він доручив виконати моїй матері. Він сказав до дружини:
— Іди ти, адже я не розумію, що на думці в китайців, тож доручаю цю справу тобі.
Матері сподобалось таке ставлення туси до неї, адже таким чином вона отримала право обходитись із людьми як дружина туси. До того, як стати дружиною туси, вона навіть і думати не сміла, що буде колись такий день, коли вона зможе сидіти на рівних поруч із такою поважною особою, як наш уповноважений. На другий день уповноважений сказав:
— Дівчата непогані, однак срібло заберіть. Наш уряд допомагає вам, чужинцям, не заради срібла, а заради мирного співіснування п’яти націй[40], заради порядку в Китайській Республіці. Що ж стосується цих двох дівчат, то я зауважив, що в цих варварських землях, таку справу не потрібно пов’язувати із суспільною пристойністю, щоб не образити вашу гідність.
Далі уповноважений запитав:
— Я чув, що пані — ханька[41]? Є багато справ, які ми незабаром вам доручимо. І хто знає, може колись ці землі перестануть бути чужинськими, а стануть вашим наділом.
— Що зараз вести мову про наділ? Якби ваші вояки не відібрали крамничку мого батька, я б сюди не потрапила.
— Це — зовсім не проблема, ми можемо все повернути, — відповів уповноважений Хуан.
— І життя можете повернута? Мої батьки обидва втратили життя.
Уповноважений Хуан не очікував, що його плани знайти спільника проваляться, тож сказав:
— О, то пані — справжній герой серед жінок! Прийміть мою шану!
Мати в цій справі дійсно виявила кришталеву чесність. Батькові вона сказала тільки, що уповноважений повернув срібло. Батько ж відчував безпорадність у цій справі, тож зціпивши зуби, сказав:
— Колись я вб'ю цього типа.
Прийшов уповноважений Хуан і сказав:
— Я думаю, що мені варто покликати сюди туси Вангбо і ми разом проведемо нараду.
Батько подивився на його жовте обличчя, яке в той час було надзвичайно серйозним, і наказав управителю:
— Відрядіть посильного.
Посильний дуже швидко повернувся. Видно, Небо в той час вирішило підкинути трохи везіння туси Мерці, оскільки туси Вангбо відправив «цьому ханьському покидьку» не відповідь у листі, а пару гарних чобіт, явно натякаючи на те, щоб він котився звідси. Однак уповноважений цього натяку не зрозумів, тож довелося матері йому доступно роз’яснити.
Це розлютило нашого дорогого гостя.
Звуки пострілів на навчальному плацу почали лунати черга за чергою. Цього разу всі зрозуміли, що ми йдемо на війну.
Через три дні шеренга урядових вояків при всій зброї, а також декілька сотень наших солдатів підійшли до кордону. З самого початку бою противник навіть голови не міг підняти під пострілами наших автоматичних рушниць, привезених від військового уряду провінції. Вороги тільки зойкали, адже їхні самопали постійно затиналися. Таким чином усього лише за час обіду бунтівне поселення було повернуте. Староста його, визнаючи свою провину, втік, залишивши свою родину на смерть замість себе. Усі його люди були зв’язані й вервечкою поставлені на коліна під горіхом, що ріс біля воріт їхнього будинку. Сонце повільно підіймалося й роса на траві під їхніми ногами поступово висохла. Зауваживши, що багнети їхніх охоронців не врізаються в їхні тіла, вони подумали, що туси не вбиватиме їх. Тож до їхніх зблідлих облич поступово повернулася кров. Однак вони не знали, що родина туси Мерці має одну відмінність від інших туси — вони ніколи не дозволяють воякам убивати полонених. Наш рід ще сотні років тому, відколи туси Мерці з’явилися, мав власних катів. На цьому клаптику землі було тільки три родини з родословною — це сам туси, родина ката Аїра й літописець. На жаль, ті правдиві записи[42], які зробив літописець у третьому поколінні, туси в четвертому поколінні знищив. Причому дійшло аж до того, що ми тепер точно не можемо дізнатись, скільки ж змінилося поколінь туси Мерці, а що вже казати про родину ката! Ну от, він якраз прийшов, і по виду схожий на типа, якому призначено відбирати в людей життя: довгі руки, довгі ноги, довга шия. Перед стратою батько сказав тим людям, що мали зараз померти:
40
В перші часи після заснування Китайської Республіки (на континенті проіснувала впродовж 1911–1949) було проголошено політичне гасло — мирне співіснування п'яти націй.
42
Йдеться про родові генеалогічні хроніки — дунграб, що складалися при дворі шляхетних тибетських родин.