— Оскільки це ваш староста полишив вас, щоб ви замість нього потерпіли, то я не буду церемонитись. Якби той заколотник не втік, ви б не втратили свої життя.
Ці люди спочатку ще сподівалися, що туси помилує їх, однак тепер суворі вирази на їхніх обличчях миттю луснули, ніби вони тільки зараз згадали, що не полонені внаслідок війни з ворожою державою, а заколотники перед своїм господарем. Таким чином, ноги в них обм'якли і вони впали на коліна, прохаючи їх помилувати. Батько якраз і чекав такого ефекту, тож махнув рукою, після чого в руках ката блиснув ніж, і по землі з бумканням покотилося декілька голів. На кожному з тих облич застиг зворушливий вираз, а тулуби, що залишились без голів, застигли надовго в вертикальному положенні, ніби чогось злякались, і тільки згодом, обертаючись, повалились на землю.
Я підняв голову й подивився на небо, однак не побачив душ, які б туди піднімались. Усі говорять, що в людини є душа, але чому ж я її не бачу?
Я спитав про це в матері, однак вона люто вирячилась на мене, а потім пішла й стала поруч із туси.
То був перший день війни.
На другий день вогонь війни запалав уже на землях туси Вангбо.
Уповноважений Хуан, туси та його дружина, узявши з собою ще кількох людей, спостерігали за боєм із безпечного місця. Я також був із ними. Вели військо мій старший брат і командир того взводу, що був підлеглим уповноваженого. Наші люди швидко здолали потічок в ущелині, що слугував межею між землями двох туси, й проникли в густий чагарник. Таким чином, ми вимушені були спостерігати за боєм, у якому не видно було людей, а тільки було чутно, як у напрочуд ясному небі розносяться дзвінкі постріли. Люди туси Вангбо, в порівнянні з учорашніми, були значно впертішими, тим більше, що сьогодні вони боролися за свою родину. Однак наші люди, спираючись на потужну вогняну силу, все-таки крок за кроком просувались уперед і невдовзі вийшли на поселення. Один із будинків поселення запалав, викидаючи вогонь аж до неба. З вогню, мов птахи, випурхували люди, однак у повітрі їх зустрічали випущені з автоматів кулі, тож вони тільки важко падали навзнак.
Трохи згодом ще один будинок перетворився на велетенську копицю вогню.
В уповноваженого Хуана був бінокль. Коли запалав третій будинок, уповноважений смачно позіхнув, відкривши повний рот жовтих зубів, і покликав маленького білошкірого солдата, щоб той допоміг йому перейти в тінь під дерево й попалити. А батько підняв бінокль і приставив його до очей. Однак він не знав, як наводити в ньому різкість, тож нічого не побачив. Я прийняв у нього бінокль і, пововтузившись із ним трохи, знайшов рухомі ланки, покрутивши які, раптом виявив, що протилежний гірський схил опинився у мене прямо на кінчику носа. Я побачив наших людей, які, пригинаючись до землі, стрибали у рівчаках, поміж камінням й у чагарях. А з рушниць у їхніх руках час від часу піднімався густий чорний дим.
У долині падали люди.
Один чоловік, за ним — інший, коли падали, розмахували руками, а потім відкривали роти й гризли землю. Вони обидва повернулися й поповзли з гори вниз. У цей момент ще один чоловік упав, із його рук вилетіла рушниця й полетіла десь далеко. Я не стримався й вигукнув:
— Підбери свою рушницю, дурню, йди підбери свою рушницю!
Однак він лежав там нерухомо, зовсім не слухаючи мого наказу. Я подумав, що він слухається тільки наказів мого старшого брата, адже в майбутньому саме він, а не я, мав стати туси, тож усі ці вояки були його, а не мої. Тоді моє серце сповнилося смутку. Брат виявляв надзвичайну хоробрість, постійно кидаючись в атаку попереду всіх. Він біг боком, піднявши рушницю, і його срібний амулет виблискував на сонці. Коли він підняв свою рушницю, з дерева злетів чоловік, розправивши плечі, мов птаха, й бухнувся в обійми землі. Я в піднесенні вигукнув: «Убив! Убив!» Однак було таке відчуття, що це мій старший брат порішив мене самого. Туси Мерці саме переживав за свого іншого сина. Побачивши, що я розкричався, тримаючи бінокль у руках, він нетерпляче махнув рукою: