— Паничу, ти що, боїшся, що я, отруївши твого батька, відразу ж і тебе вб’ю? — спитав він.
— Ні, я боюся, що мені відразу ж доведеться вбити тебе, а ти ж навіть сина не маєш, щоб за тебе помстився. Тож давай швидше одружуйся й народжуй по собі месника.
— Але ж тоді це не буде вважатися по всьому, — сказав він, розсміявшись. — А мені потрібно так, щоб дійсно з усім покінчити. Я ж казав: треба, щоб було по всьому. — Потім він ще спитав мене: — Знаєш, скільки ми з братом зазнали лиха через те, що наш батько одного разу помилився? Тому я не буду народжувати сина для такого самого лиха.
Мені зробилося шкода його.
Коли я вже виходив, він додав позаду мене:
— Паничу, так ти змушуєш мене вбити тебе відразу ж після твого батька.
Я навіть не обернувся, але про себе подумав, що цей бідолаха багато язиком патякає. Так і його молодший брат — ніколи б не вбив мого брата, аби не допомога того фіолетового одягу, що належав невинно загиблій душі. У минулому вбивці-месники не роздумували так багато. Отже, якщо правду говорять, що за останні роки світ сильно змінився, то це — яскраве тому свідчення.
Увечері, коли я вже збирався спати, до мене увійшов батько. Він сказав, що сьогодні я врятував йому життя, а завтра вранці він збирається відрядити людину вбити того чоловіка й спалити його корчму, хоча там і немає чого палити. Я навів туси декілька аргументів, чому так не слід робити.
— Це — так само, як і ти не віднімаєш в мене престол туси, хоча можеш відняти? — спитав туси, подумавши трохи.
Я теж подумав, що дійсно тепер нема нічого, що завадило б мені отримати місце туси Мерці, однак я дійсно сам не маю намірів змушувати його звільнити це місце.
— А от твій старший брат так би й зробив, — сказав батько.
Однак брата вже було вбито. Я не став говорити, що тоді він не збирався насправді поступатися йому своїм місцем, я тільки сказав:
— Я — твій інший син. У нього була одна мати, а в мене — інша.
— Гаразд, — сказав батько, — зробимо по-твоєму: я не вбиватиму того чоловіка. Зрештою, це ж твої землі.
— Ну, це — твій літній палац, туси Мерці, — сказав я. — Якщо ти не хочеш, щоб я перебував тут, я поїду шукати собі інше місце.
Батько раптом розчулився, міцно схопив мене за руку й сказав:
— Знаєш, навіщо я приїхав сюди, синку? Я знаю, що довго не проживу, тож давай восени повернемося разом. Коли я помру, ти станеш туси Мерці.
Я хотів щось сказати, однак він закрив мені рот рукою:
— Не потрібно казати мені, що ти не хочеш бути туси або що ти — дурень.
Коли батько говорив зі мною, Тхарна в своїй кімнаті співала, і її пісня розносилась далеко в нічному просторі. Батько послухав хвилинку, а потім раптом запитав мене:
— Що ти думаєш робити, коли станеш туси?
Я думав, думав, працював головою, але ніяк не міг згадати, що потрібно робити, коли стаєш туси. На моєму обличчі з'явився розгублений вираз. Так, дійсно раніше я тільки хотів стати туси, але зовсім не думав, що я робитиму, коли займу це місце. Я почав ретельно міркувати над тим, що ж я отримаю, коли стану туси. Срібло? Жінок? Розлогі землі? Натовп слуг? Але я вже здобув усе це, і то без значних зусиль. Владу? Так, владу. Однак не можна сказати, що я нині не маю влади. До того ж владу отримують зазвичай для того, щоб отримати більше срібла, жінок, ще розлогіші землі й ще більшу кількість слуг. Тобто це означало, що мені немає сенсу ставати туси. Тож дивно, що я все-таки хотів ним стати. Я думав, що місце туси надає ще якісь, невідомі мені, переваги. Інакше чому б це я так хотів ним стати?
— Переваги ти правильно назвав, — сказав батько, — а поза тим — тільки безсонні ночі, про що навіть свого сина потрібно попереджати.
— Я цього не боюся, — відказав я.
— Чому?
— Тому що в мене не буде сина.
— Не буде сина? Звідки ти це знаєш?
Я хотів розказати йому, що Тхарна внизу висохла, тож не зможе народити сина, однак раптом почув свій голос, який говорив таке:
— Тому що твій син — це останній туси.
Батько злякався. А я знову повторив:
— Незабаром настане той час, коли вже не буде туси!
Далі я ще багато говорив, однак сам уже не пам'ятаю що. У наших краях часто трапляються випадки, коли в когось вселяється божество, яке не має свого притулку, й починає пророкувати майбутнє. Такі божества — пророки. Вважається, що в них переходять люди, які за життя вважалися відступниками, наприклад, такі, як літописець Вангбо Єшей. Після смерті їхні душі нікому не служать, тож можуть стати божествами-пророками. Тому я й не знав, чи це я говорю, чи таке ось божество, що вселилось у мене.