— Навіщо мені стільки грошей? — запитав я. — Якби китайці ще воювали з японцями, я б, як мій дядько, купував літаки. Однак японці вже програли, то що ж мені робити з грошима?
— Хіба китайці не воюють тепер між собою? — спитав хтось.
— Наставник Хуан говорить, що ця війна буде останньою в Китаї, — сказав я.
Туси почали питати в наставника Хуана, хто переможе — червоні китайці чи білі китайці.
— Не важливо, хто, — сказав наставник Хуан, — однак на той час туси вже не зможуть жити так, як нині. Не зможуть визнавати кожен сам себе найвищим правителем.
— Якщо ми всі об'єднаємось, скільки нас є, то хіба не зможемо перемогти одного китайського правителя? — почали питати туси.
Наставник Хуан розреготався й сказав до дружини туси Мерці, також китаянки:
— Ви чули, пані, яку маячню говорять ці люди?
Однак туси ніяк не хотіли з тим змиритися, а тусиня навіть схопилась за меча, щоб убити мого наставника, але інші туси її стримали.
— Чи є ще чоловіки серед туси? — заволала вона. — Вони всі вимерли!
44. Зустріч туси
Кожен день туси проводили разом — сиділи й точили бесіди про те, про се.
Одного дня управитель спитав мене, з якою метою я запросив сюди всіх цих людей.
Тільки тоді я почав міркувати над цим питанням. Так, дійсно, чи я запросив їх тільки для того, щоб вони зустрілися ще раз із своїми друзями й ворогами перед смертю? Якщо це так, тоді ніхто в світі не повірить, що є такий добродій, або ж подумає, що цей добродій — дурень, навіть якщо цей дурень іноді може вчинити найрозумнішу в світі справу. А якщо не так, тоді я ніяк не міг вигадати, навіщо запросив цих людей.
Оскільки ж я сам не міг знайти відповідь, я пішов попитати людей навколо, проте всі вони казали по-різному.
Тхарна, холодно й жорстоко посміхнувшись, сказала, що я мав намір показати себе перед обома жінками родини Ронггонг.
Її відповідь була неправильною.
Ще я спитав наставника Хуана, але він відповів мені зустрічним запитанням:
— Ти знаєш, паничу, чому я опинився в таких умовах, як оце тепер? Тому що я теж, як і вони, вважав себе розумною людиною. Інакше мене б не чекав такий кінець.
Моє запитання викликало в нього дуже прикрі спогади. Він висловився витончено: є родина, але нема туди вороття, є країна, але немає в ній місця. Він бачив своє майбутнє. Він сказав, що в майбутньому, який би колір не переміг, — він на сцену вже не вийде. Він так і сказав: «мого виходу не буде». Він був проти того, щоб червоні й білі китайці воювали, однак війна між ними все ж почалася. Якби білі перемогли, йому б не знайшлось місця тому, що він належав до червоних. А якби червоні перемогли, він би не міг назвати, що зробив для них. Я й не думав, що наставник Хуан може бути таким засмученим. Я спитав його, кому належали уподобання мого дядька — білим чи червоним китайцям?
Він сказав, що білим.
— Гаразд, тоді мені також будуть подобатись білі китайці, — сказав я.
— Це — справедливо, — відповів він, — однак боюся, що твої уподобання помилкові.
Коли він це сказав, у мене по спині пішов холодок, однак надворі світило яскраве сонце, тож я не міг у присутності інших людей затремтіти.
— Ти, паничу, не поспішай обирати якийсь колір, — сказав наставник, — ти ж іще молодий, не те що я — навіть якщо помилюсь у вподобаннях, уже то не матиме значення. А твої справи якраз ідуть угору.
Проте я вже визначився із власною думкою — мені подобався дядько, тож я хотів стояти на його боці.
Потім я пішов до літописця. Він із головою занурився в письмо. Почувши моє питання, він дуже повільно підняв голову. Я зрозумів його думку по очах. Він був містиком, тож я не очікував від нього бодай якоїсь реальної відповіді. Його очі дійсно говорили тільки таке:
— Долю неможливо пояснити.
Соднам Г'ялцен був дуже незадоволений тим, що я не прийшов до нього спитати, тож знайшов мене сам і сказав:
— Паничу, хіба ти не запросив сюди всіх цих людей, щоб їх убити?
— Ні, — цілком впевнено відповів я.
— Ти дійсно не маєш таких намірів? — спитав знову він.
— Ні, — відповів я, однак цього разу не так упевнено.
Якби Соднам Г’ялцен і далі наполягав, я б, напевне, дійсно віддав наказ убити туси, однак він тільки гмукнув, роздувши ніздрі, й нічого більше не сказав. Він кипів усередині від злості, тож почав кричати на кількох своїх підлеглих, виділених йому спеціально для того, щоб збирати податки. Так, у мого митаря був запальний характер. Він весь час жив сподіваннями вбивати людей і завжди заздрив своєму найкращому другові Аїру, якому від народження було призначено вбивати людей. Він якось сказав, що це несправедливо, коли одній людині від народження призначено бути тим, а не іншим, як, наприклад, Аїру від народження призначено бути катом. Тоді хтось спитав його, а чи це також несправедливо, що туси вже народжується туси? Однак тут він не наважився щось відповісти. Управитель колись пропонував мені вбити його, однак я не погодився, впевнений у його відданості. І сьогоднішня подія ще раз підтвердила це. Дивлячись на те, з яким розчарованим виглядом він лишає мене, я справді хотів притягти сюди когось із туси й дати йому змогу вдовольнити своє прагнення.