Після цього невеличкого епізоду я вже не запитував себе, навіщо я запросив до себе туси.
Того дня я пив горілку разом із усіма туси і кожен з них підійшов до мене цокнутись і випити до дна, крім туси Мерці й туси Ронггонг, які не виказали жодного наміру до цього. Коли минуло два кола, я це став їх припрошувати, а налив собі сам і пив сам. Найбільш близькі до мене туси Лха Шопа і туси Вангбо почали переконувати мене більше не пити, вони казали, що пан господар уже достатньо сп'янів.
— Нехай він п’є, — сказав батько, — адже мій син не сильно змінюється — п’яний він чи ні.
Він сказав це для того, аби показати, що справжній господар тут — він.
Однак це тільки він так думав, але не інші. Коли він це сказав, лише тусиня показала схвальну усмішку.
Насправді обидва туси самі вже давно були напідпитку.
— Його син — дурень, — сказала тусиня, — а моя донька — дівчина рідкісної вроди. Самі подивіться — чи він не дурень, коли не тямить на близьких стосунках? — далі тусиня закрила келихом обличчя й схопила молодого туси Вангбо, говорячи йому: — Давай я віддам свою доньку за тебе.
Далі туси Ронггонг, міцно тримаючи туси Вангбо за руку, спитала його:
— Ти ще не бачив моєї доньки?
— Відпусти мене, — відказав їй туси Вангбо, — я бачив твою доньку, і вона дійсно вродилася надзвичайно красивою.
— Чому ж ти відмовляєшся від неї? Хочеш узяти її за дружину — бери, а не хочеш узяти за дружину — побався а нею просто так.
Коли тусиня говорила, вона одним оком, не моргаючи, дивилась на туси Вангбо, а іншим, примруженим, — на туси Мерці. Продовжила вона зовсім уже розгнуздано:
— Усі знають, що мені подобаються чоловіки. Моя донька — така ж.
Мій новий друг туси Вангбо заговорив уже дещо іншим голосом:
— Прошу тебе, відпусти мою руку, мій друг може побачити.
Я лежав на килимі, поклавши голову на коліна однієї з служниць, і дивився на небо. Я думав про те, що мій новий друг збирається зрадити мене. Однак я не відчував болю на душі, тільки боявся, що всі події на тому зупиняться й далі нічого не буде. Я дуже хотів, щоб щось сталося, адже коли так багато туси збираються разом, завжди повинно щось трапитись.
Туси Вангбо дихав важко й напружено.
Гаразд, мій новий друже, думав я про себе, можеш мене зраджувати. Однак небо, мабуть, хотіло мені догодити, інакше Тхарна не з'явилась би раптом у цей час у галереї й не почала б співати. Співала вона протяжно, і її голос линув у височінь — поза хмари й під самісіньке небо. Я не знав, це вона співає для натовпу чи для долини, однак я знав, що з обличчя в неї світиться сама чарівність. Їі існування від самого початку було звабою. Один мудрець сказав, що такі жінки — або вир, або отрута. Звичайно, це було сказане для людей з нормальними розумовими здібностями, такими ж, як у цього мудреця. Вочевидь мене туди не слід включати. Тож я не боявся зради; я тільки думав, чи знайдеться хтось, хто оступиться й упаде в той вир, або хтось, хто, закинувши голову, проковтне солодку отруту. Я крадькома дивився на туси Вангбо: на його обличчі дійсно з’явився такий жах, як буває в людини, яка падає у вир чи тримає перед собою отруту.
Зараз він мав поводиря — ним була моя теща.
— Жінка, яка співає — то моя гарна донька, однак цей дурень не спить із нею в одному ліжку і навіть не живе з нею в одній кімнаті!
Я хотів повідомити їх про те, що джерело, яке робило її жінкою, висохло. Однак я стримав свої вуста.
Туси Вангбо пробурмотів сам до себе:
— О Небо! Як же мій друг міг так вчинити?
— Твій друг? Я не розумію, чому шановні туси вважають його своїм другом? Він же не туси, він же дурень!