Далі тусиня заговорила таким привабливим голосом, як у підлітка, а така привабливість — переконлива сама по собі, незважаючи на зміст висловлювання. Тим більше, якщо зміст — теж звабливий:
— Коли я помру, престол перейде її чоловіку. Але щоразу, коли я згадую, що цей пришелепуватий стане туси Ронггонг, я не можу заснути. І от через те, що я так довго не спала нормально, я постаріла, на моєму обличчі з’явилися зморшки, й чоловікам я вже не потрібна. Однак ти ще такий молодий — як сонце, що тільки-но зійшло на небо.
Я повинен був ще послухати, про що вони говорять, однак заснув, розморений теплим сонячним промінням.
Прокинувся я вже по обіді.
Тусиня холодно посміхнулась, дивлячись на мене, й сказала:
— Хіба ми, всі туси, не твої гості? Чому це ти прямо перед нами засинаєш?
Я хотів вибачитись, однак сказав таке:
— А ти чому не можеш повернутися в свої землі й убити першого-ліпшого, хто раптом засне перед тобою?
— Тільки погляньте, як цей дурень обходиться із своєю тещею, — сказала тусиня. — Він не тямить, наскільки красива його дружина, і не тямить, що теща потребує поваги!
Наступні її слова повинні були стати іскрою, що запалила би полум’я:
— Він хоче, щоб я повернулась додому? Так я не поїду! Він же сам мене запросив! І всіх нас запросив! Для цього він повинен був мати якусь справу, інакше — то його велика провина, що він знічев’я відволік нас, туси, від керування великою кількістю земель і людей!
Ці слова тусині змусили інших туси підняти свої важкі з похмілля голови.
Туси Вангбо відвернувся, не наважуючись зустрітися зі мною поглядом.
Тоді все-таки виступив туси Лха Шопа:
— Я теж туси, однак я, зазвичай, нічого не роблю, — сказав він. — Я вважаю, що в туси нема ніякої роботи.
Інші туси розреготались і почали говорити, що він не здатен бути туси, тож нехай поступиться своїм місцем більш підходящій персоні.
Туси Лха Шопа не знітився й не розгубився на це, а сказав, посміхаючись, що відтоді як став туси, він дійсно нічого не робив.
— Самі подумайте своїми головами, — сказав він, — землі вже наші предки розмежували, збіжжя люди сіють у землю, а коли приходить осінь, самі приносять у замок визначену долю — і це правило також ще колишні туси встановили. Вони все вже зробили, тож нинішнім туси нічого не залишилося.
Хтось йому заперечив, зауваживши, що от знайшов же собі заняття туси Мерці — сіяти опій.
Туси Лха Шопа, хитнувши опецькуватою головою, сказав:
— Ох той опій! То — недобра річ!
Потім він ще похитав головою до мене й повторив:
— Дійсно, опій — то погана річ!
А до тусині сказав таке:
— Через опій ми втратили багато добрих речей.
— Я нічого не втратила, — відповіла тусиня.
На це туси Лха Шопа посміхнувся й сказав:
— Я втратив землі, а ти втратила доньку.
— Мою доньку було видано заміж, — відказала тусиня.
— Ну, хіба ми не знаємо, що в руках жінки-туси краса — то найкраща зброя?
Туси Ронггонг зітхнула й замовчала.
— Так чи інакше, — продовжив туси Лха Шопа, — я тоді почав міркувати, як і ви, і через це заморив голодом чимало народу та втратив багато земель.
— Я хотів би дізнатись, що б ви хотіли тут робити, а не обговорювати минулі події, — сказав я.
Тоді туси забажали, щоб я вийшов ненадовго і дав їм змогу обговорити, що їм слід тут робити. Я подумав, що нехай вони вирішують це, якщо я сам не знаю, що слід робити.
— Але обережно, — сказав я, — а то останнім часом туси дуже легко припускаються помилок.
Після того я спустився вниз і пройшовся по вулиці разом із літописцем. Заодно й розповів йому про події, які щойно сталися. Я вважав, що всі вони варті того, щоб їх записати.
Він погоджувався з моєю думкою. Його очі говорили:
— Коли туси тільки щойно з'явились, усі їхні рішення були правильними, але тепер, яке б рішення вони не прийняли, воно якщо не помилкове, то принаймні не має жодного значення.
Я погуляв по вулиці якомога довше, перш ніж повернутися. Однак туси все одно так і не прийняли свого рішення. Частина з них хотіли чимось зайнятися, інші ж — не хотіли нічого робити. Крім того, справи, якими б хотіли зайнятися перші, сильно відрізнялись. Ті, хто нічого не хотіли робити, казали:
— Вдома робити нічого, а тут — весело, тож побавимось іще кілька днів.
Туси Вангбо твердо вирішив щось зробити, і в його спокійних і щирих очах загорівся вогник піднесення.