Уночі туси насолоджувалися жінками за гроші.
Наступного дня, коли старигані знову зібрались разом, вони всі просто сяяли. Дехто навіть запитав мене, чому наші жінки не такі вправні.
Тусині ж довелося самотньо спати в порожній кімнаті, тож вона прийшла з великими колами під очима й люто сказала до мого батька:
— І що за родина ви, Мерці: твій старший син приніс опій, а дурний син — привів цих жінок!
— Ну а ти що принесла? — спитав її туси Мерці. — Ти теж принеси нам щось.
— Я не вірю, що жінки чимось відрізняються, — сказала тусиня.
— Замовкни, — сказали їй всі туси разом. — Кожна жінка — не така, як інші.
Тільки туси Вангбо нічого не казав. Жінка, яка співала нагорі, була для нього недосяжною, а от дівчата в наметі — цілком реальними й неперевершено красивими.
Тепер в усіх туси ніби пелена з очей упала й вони почали говорити:
— Туси Мерці запросив нас для того, щоб ми мали змогу насолодитись цими чарівними дівчатами.
Наставник Хуан сказав, що ці дівчата звуться повіями, а їхній намет — то будинок розпусти.
Начальниця цього будинку сказала мені:
— Для тебе, паничу, в мене є окремо дві дівчини. До інших навіть не торкайся.
— Чому?
— Усі ті дівчата брудні й хворі.
— А яка в них хвороба?
— Така, що від неї гниє й відпадає чоловічий орган.
Я ніяк не міг уявити, як це та річ може гнити й відпадати, тоді начальниця покликала двох дівчат і наказала їм підняти переді мною спідниці. О Небо! В однієї з дівчат там зовсім не було губів — сама тільки дірка, а в іншої — навпаки, там ніби виріс великий гриб і поширював такий сморід, як від дохлого яка.
Того вечора у моїй голові крутилися думки про те, на що може обернутися людина в тому будинку, і я ніяк не міг збудити в собі інтерес до жінки. Тому залишився один удома. А всі туси пішли до будинку розпусти. Сон до мене не йшов, тож я підвівся й покликав до себе наставника Хуана випити чаю. Я спитав у нього, що то за хворобу мають усі ті повії. Він відповів: «Сифіліс — отрута квіток сливи[150]».
— Сифіліс?
— Паничу, — сказав наставник, — опій привіз я, однак сифіліс — не я!
Із схвильованого виразу на його обличчі я зрозумів, що сифіліс — то жахливо.
— О Небо, — сказав він, — якщо тут і це з'явилося, то чого тут тільки нема!
— Інші туси того зовсім не бояться, — сказав я. — Коли будинок розпусти буде добудовано, ніхто з них не схоче повертатися.
Кожна дівчина в будинку розпусти мала нагорі свою кімнату. А у великій залі внизу щовечора запалювали яскраві ліхтарі. Нагорі скрізь розносився запах дівочого тіла, а внизу — спирту, а ще м'яса й зеленого горошку, що кипіли в казані. По центру великої зали стояв ручний патефон, а поряд із ним — труба. З нього цілими днями линули пісні.
— Нехай ходять, — сказав наставник, — їхній час уже минув, тож нехай заразяться сифілісом, нехай відчують щастя, а ми краще займемося своїми справами.
Наставник Хуан розповів мені ще багато історій про сифіліс, а коли він завершив, я, сміючись, сказав йому:
— Я тепер щонайменше три дні до їжі не зможу торкнутися!
— Люди думають, що гроші — шкідливі, — сказав наставник Хуан, — однак вони й зрівнятися не можуть із опієм, а сифіліс ще гірший за опій. Проте я хотів сказати тобі зовсім не це.
Я спитав, що ж він хотів мені сказати.
— Вони прийшли, паничу!
— Вони прийшли?!
— Так, вони прийшли!
Я спитав наставника, хто такі вони. Він сказав, — китайці. Я розсміявся, адже він говорив так, ніби він сам — не китаєць, ніби моя мати — не китаянка, чи всі ті мешканці багатьох крамниць у моєму поселенні й кілька дівчат у будинку розпусти — не китайці. Послухати його, так можна було подумати, що я в житті ніколи не бачив китайців. Але ж я сам був сином китаянки!
Проте він із дуже серйозним виразом пояснив мені:
— Я маю на увазі, що прийшли китайці, які мають колір!
Тепер я зрозумів. Коли сюди приходили китайці, які не мали кольору, їхньою єдиною метою було заробити грошей, так само, як і в торговців, або ж вони могли шукати тут притулок, як, власне, й сам наставник Хуан. Однак з тими, що мали колір, все було інакше. Вони хотіли й наші землі забарвити у свій колір. Так, наприклад, казали про білих китайців — якщо червоним вдавалося досягти успіху в війні, вони ще більше хотіли забарвити кожний шматок землі в колір, який самі обожнювали. Ми знали, що на їхніх землях через війну вже був повний розгром і безлад. Кожна партія купців, які прибували сюди, привозили газети, тому що в мене був мій мудрий наставник, який любив газети, як опій. Якщо в нього не було газети, він хвилювався й нервував, а коли отримував її, то ставав засмученим. Він завжди повідомляв мені: «Боротьба між ними стає дедалі запеклішою. Дедалі запеклішою».