Я наказав Санг'є Дролмі принести солдатам щось поїсти.
У той момент усі зрозуміли, і я також, що насправді ми нікуди не поїдемо. Усі ті солдати оселилися на іншій, ніж наші люди, стороні будинку, у підвалі якого зберігалися коштовності й срібло, накопичені нами за багато років. Тож якби ми поїхали, усі ці речі потрапили б до рук інших людей, до рук цих білих китайців.
Добре ще, що ми мирно уживалися з цими непроханими гостями, їхній начальник, стоячи на протилежній веранді, посміхався мені, а солдати — завжди схилялися в поклонах, немов мої підлеглі, й називали мене паничем. Однак я вимушений був забезпечувати їх необхідними харчами. Якщо ж вони бажали ще горілки й дівчат з поселення, то повинні були самі вирішувати цю проблему.
Усі хотіли триматися на безпечній відстані одне від одного.
І докладали зусиль, щоб посміхатися й вітатися одне з одним із цієї відстані, проте не наближатись. Дистанція необхідна людям, які мало знають одне одного, але вимушені перебувати разом. І тільки для одного місця існує виняток (здається, що в цьому місці дистанція взагалі не існує): це місце — нужник.
Ми звикли носити довгі сорочки, тож у нужнику не світимо голим тілом, однак китайці, які носять короткий одяг, вже так не можуть, — вони навіть узимку на морозі вимушені виставляти свої зади. Тож наші солдати висміювали китайських солдатів за їхні голі дупи.
Щоб пояснити, як далі розвивались події, потрібно почати розповідь з нужника.
Спочатку слід сказати, де він розташовувався. Наставник Хуан сказав, що будівля, в якій я мешкаю, збудована у формі одного китайського ієрогліфа. Він вирвав листок із зошита літописця і написав на ньому той ієрогліф. Він дійсно відтворював в обрисах основу мого великого будинку. Той знак виглядав як перевернута літера П. Відкритим боком він дивився на поселення, ми жили на одній ніжці цієї літери, китайці — на іншій, а нужник розташовувався на перетинці між ніжками.
Я чув різні історії про те, як китайці порівнювались із тибетцями. Одна з цих історій така. Одного разу китаєць і тибетець змовились і вкрали в однієї людини золото, однак їх схопили й розітнули їм животи. У тибетця шлунок виявився набитим вовною яка, а в китайця — ошурками. Тибетці їдять багато м’яса, однак рідко очищують його належним чином, тому з'їдають багато вовни яків і баранів. Китайці ж їдять овочі, які завжди смажать на залізних сковорідках, перемішуючи стебла й листя залізними лопатками, відтак з часом у їхньому шлунку накопичується чимало ошурок.
В історії про шлунок обидві сторони зберегли паритет. Точніше сказати, це не історія, а своєрідне порівняння. З нужником — те саме. Ми знаємо, що китайці навіть англійців вважають дикими, що вже казати про тибетців. Найчастіше вони нас так і називають: дикуни. Однак ми теж маємо почуття власної переваги, наприклад, у питанні нужника. Моя сестра, яка мешкає в далекій Англії, казала, що англійці найбільше зневажають китайців через їхні нужники. Моя мати-китаянка також казала, що аби в неї спитали, що їй понад усе подобається на землях туси, вона б насамперед відповіла «срібло», а поза тим додала би «нужник».
Я не бував у китайських землях, тому не знаю, як виглядають їхні нужники, але можу описати наш. Його підвішували на глухій стіні без вікон, розташованій у задній частині будинку. Із цього приводу розповідали історію про те, як до нас одного разу прибув чиновник від китайського двору, який подумав, що нужник — то маленька кімната, що її тибетці-буддисти спорудили спеціально для птахів. Він міркував так: на стіну вішають тільки клітки для птахів, а в місцях, де споруджені великі будинки, завжди кружляють зграї птахів, наприклад клушиць і голубів. В історії також оповідалося, що чиновнику в нас сподобалось і на прийомі в імператора він дуже нахвалював туси.
Так, дійсно тибетці, які живуть у високих будинках, завжди підвішують свої нужники на задню стінку будівлі, в якій мешкають.
Отже, коли ми з гостями розташувались по різні боки схожого на літеру П будинку, нужник виявився якраз посередині між нами. І протягом тієї особливої зими нужник став місцем, де дві сторони час від часу зустрічались. Коли китайські солдати задирали догори свої зади у маленькій дерев’яній кімнатці, що висіла поза стіною, холодний зимовий вітер піддував їм у дупи без жодних перешкод. Коли ж солдати не витримували того й починали тремтіти, мої люди вперто думали, що це вони нас бояться. Я ж хотів змусити їх зрозуміти, що китайці в нужнику тремтять через холодний вітер і ще через те, що бояться висоти.