— Якщо воювати, — сказав він, — то потрібно це робити разом і рішуче. Якщо ж ти вирішиш не воювати, то виселяй їх надвір, де вже потеплішало.
— Однак не слід більше проводити переговорів у нужнику, — сказав управитель.
— Так, не слід, — посміхнувшись, відказав я.
Усі розсміялися.
Управитель дуже серйозно спитав наставника Хуана, чи те, що виходить із заду китайців, не смердить? Наставник Хуан відповів, що таки смердить. Тоді управитель почав питати, в кого більш смердюча сеча — в китайців чи в тибетців? На це запитання було важко відповісти, однак наставник Хуан не розсердився й не розгубився, а обернув усе на жарт. Він сказав, посміхаючись:
— Нехай пан управитель запитає про це в панича, адже той був разом із китайцями в нужнику.
Усі знову розсміялися.
Я вже підготувався проводити переговори з білими китайцями про об'єднання, коли знову сталася подія, яка зробила ці плани примарними. Того вечора я сидів разом із без’язиким літописцем при каганці. Нам ні про що було говорити, адже проблема, що постала наразі перед нами, виходила далеко за межі його знань. Проте я вже звик кликати його до себе щоразу, коли стається щось важливе. Ґніт у каганці потріскував. Погляд літописця був неясним й імлистим. У цей момент увійшов Соднам Г'ялцен із звірячим, але задоволеним виразом обличчя. Він пустив до кімнати вітер, від якого захиталось полум’я в ліхтарі, й гучним голосом промовив:
— Нарешті впіймав!
Останніми днями він завжди казав мені, щоб я був пильним на рахунок Тхарни.
Я вважав, що ця жінка вже не має до мене жодного стосунку, крім того, що живе в моєму будинку, їсть мої харчі й вдягає мій одяг. Однак, на думку Соднама Г'ялцена, це якраз і означало стосунок, адже в розумінні прислуги стосунок виникає тоді, коли людині дають якусь річ. І от, всі вже очікували на прихід Компартії, а він не спускав погляду з жінки.
Відколи Соднам Г'ялцен не вбив туси Вангбо, він почувався ніяково. Цього ж разу він, нарешті, знайшов зачіпку в справі Тхарни. Він помітив, як із її кімнати виходить білий китайський офіцер, тож покликав людей, і разом вони відібрали пістолет, що висів у того на поясі, виштовхали його вниз і покликали Аїра, щоб він прив’язав його до ганебного стовпа. Соднам Г’ялцен потягнув мене з кімнати надвір, однак я в темряві нічого не бачив, а тільки чув, як кат шматує батогом повітря і як стогне той чоловік, якого б’ють. Звідусіль оскаженіло загавкали собаки.
Тхарна знову зійшлася з іншим чоловіком.
Згодом, коли зійшов місяць, собачий гавкіт пішов луною в його світлі.
48. Гуркіт гармат
Білі китайці пішли від нас.
Вони пішли вночі, зібравшись гуртом і навіть не попрощавшись. Коли я прокинувся вранці, я побачив тільки одного чоловіка, якого вони залишили мені, — того офіцера, що був покараний на ганебному стовпі. Свої ж люди встромили йому в груди ніж. Вони також прибрали в своїх кімнатах, що означало, що вони не тікали поспіхом, а спокійно збиралися. Наставник Хуан також пішов із білими китайцями. У його кімнаті я знайшов адресованого мені листа, що лежав на стосику охайно складених газет. Однак листа було написано ієрогліфами, а серед моїх підлеглих не було жодної людини, яка могла б їх прочитати. Зола в курильниці в його кімнаті ще була гарячою. Моя дружина також втекла з ними, але її збори, мабуть, не були спокійними, адже ковдра, запона над ліжком і ще багато шовкових речей були розірвані, а вікна й двері — відчинені, тож кімнатою гуляв вітер. Він здіймав у повітря шматки тканин, і вони кружляли по кімнаті, немов метелики, а коли вітер минав, вони падали на землю, й там миготіли металічним блиском, ніби втілення жіночої ненависті.
І знову Соднам Г’ялцен здійняв галас, що потрібно їхати їм навздогін.
Управитель засміявся і спитав, у якому напрямку слід їхати, але Соднам Г'ялцен тільки невизначено похитав головою. Він був відданою людиною, проте зараз у нього дійсно був дурнуватий вигляд. Я почувався нестерпно, тож тільки копнув ногою повітря й сказав йому котитися звідси.
Він же тільки показав мені свою безмежно віддану усмішку. Потім він зняв з пояса ніж і махнув ним перед усіма присутніми, після того побіг униз, вивів коня, скочив на нього й помчав у далину, залишаючи позаду себе на сухій весняній землі клуби куряви.
— Їдь із ним, — сказав до мене управитель.
Дивлячись на те, як розсіюється в повітрі жовта курява, я відчув, що моє серце раптом охопив смуток.
— Чи він повернеться? — спитав я.