Однак — менше з тим, нехай ця людина зникне з очей.
Ми почули гуркіт гармат.
Звуки, схожі на весняний грім, спочатку долинули з півночі, від кордонів з туси Ронггонг, — там визвольна армія прокладала гарматами шлях крізь гори. Однак дехто казав, що то білі китайці й туси Ронггонг об'єднали свої сили і вже стали до бою із червоними китайцями.
Соднам Г’ялцен знову повернувся. Однак цей щирий хлопець і цього разу програв. Проте тепер він утратив не руку, а життя — ручним кулеметом йому зрешетило груди на сито. Вони вбили мого прислужника, який був ще й митарем у поселенні, прив’язали його тіло горілиць на спину коня, й пустили того на волю. Кінь знав дорогу додому, тож привіз його до нас. По дорозі дикі птахи, що харчуються м'ясом, роздовбали його обличчя так, що його було важко впізнати.
Багато людей плакали.
Я подумав: ну що ж, гаразд, якщо білі китайці й туси Ронггонг так вчинили, тоді я почекаю Компартію і здамся їй.
Невдовзі після похорону Соднама Г’ялцена зі сходу, тобто звідти, де був туси Мерці, теж долинув гуркіт гармат, який свідчив чи то про будівництво дороги, чи то про війну. Його було чутно на сході й на півночі, і він був схожий на весняний грім. Проте небо було напрочуд ясним і все всіяне зорями, що виблискували, немов дорогоцінне каміння на шовку. Мене прийшов відвідати мій приятель-корчмар, ворог родини Мерці. Він увійшов до моєї кімнати в обнімку з глеком горілки, навіть не дочекавшись, поки підлеглі повідомлять про нього. Я наказав своїм людям зачинити вікно й більше вже не розглядав зорі на небі. Слуги запалили ліхтарі, і я побачив, що ніс у нього червоний і з нього весь час щось тече.
— Ти теж заразився, — сказав я.
Він посміхнувся й сказав:
— Не хвилюйся, паничу, брат каже, що він може те вилікувати.
— Твій брат? Той слабкодухий вбивця? Хіба він не втік?
— Він повернувся, — дуже спокійно повідомив мені корчмар.
— То, може, він уже вбив туси Мерці? — спитав я. — Якщо так, всі справи між нашими родинами вирішено.
У цей момент його брат розреготався й несподівано увійшов до кімнати, немов дух невинно загиблої людини, налякавши мене.
— Хіба в такі часи, як оце настали, справи між нашими родинами мають якесь значення? — спитав він.
Я не розумів, які це такі часи оце настали і чому така цікава справа між двома родинами раптом виявилася для нас не цікавою. Однак колишній убивця розсміявся:
— Я не вбив твого батька й не збираюся вбивати тебе!
— То навіщо ж ти повернувся? — запитав його старший брат, який не полюбляв невизначених пауз.
Тоді колишній убивця розповів нам усе. Коли він утік, то приєднався до загону білих китайців, однак згодом потрапив у полон до червоних китайців і приєднався до них. Відтак він тепер називав себе червоним тибетцем і з гордістю казав, що хоча нині червоний колір — рідкість серед тибетців, уже незабаром він запалає, мов вогонь, по всіх землях туси. Зараз він прийшов розвідати ситуацію для червоних китайців і, насунувшись прямо на мене, сказав:
— Тож яке мають значення рахунки між двома нашими сім'ями? Ось прийде наш загін, і тоді ви, туси, заплатите за все!
Він навіть повторив: «Тоді заплатите за все!»
Тут до кімнати увійшов управитель і покірно зауважив:
— Однак наш панич — не туси.
— Не туси, кажеш? Та він усім туси туси!
Відтоді, як цей червоний тибетець відвідав нас, більше ніхто не хотів переходити на бік червоних китайців. Хоча всі знали, що протистояння з червоними китайцями добром не закінчиться, дехто з туси мав намір протистояти їм, проте їхні загони були швидко розтрощені вщент, а побиті туси почали переміщатися на захід. На захід — значить, на території тієї релігійної школи, яку називали найчистішою[151] і до якої належав Вангбо Єшей. І хоча туси завжди тяжіли до світських імператорських династій на сході, а не до релігійних володарів західних земель, проте тепер ті туси, які заприсяглися боротися, вимушені були йти на захід. Вони зовсім не вірили, що священні західні храми зможуть захистити їх від будь-якої сили, однак все ж після бою відступили туди. Я сказав до літописця: