— Погляньте, хто приїхав! Мій пришелепуватий син!
Тоді я також щосили підвищив голос і сказав:
— Я приїхав забрати батька й матір!
Однак туси Мерці заявив, що він нікуди не поїде, адже він постарів і скоро помре. Він раніше думав, що йому доведеться померти зовсім незначно, але раптом йому трапилась така чудова нагода. Він сказав, що туси як людина високого походження повинен помирати пишно, тільки тоді він матиме значення. Він поплескав мене по плечу й сказав:
— Тільки от мій пришелепуватий синок так і не зможе стати туси!
«Я буду останнім туси Мерці!» — прокричав він прямо мені в обличчя.
На батьків голос прийшла мати. Вона увійшла з посмішкою на обличчі, потім рвучко ступила вперед і притисла мою голову до своїх грудей, розхитуючи її, й сказала мені на вухо:
— Я вже й не думала, що зможу побачити свого рідного синочка.
У неї все-таки потекли сльози й закапали мені на вухо, а потім потекли за комір. Вона рішуче заявила, що помре разом із туси.
Тієї ночі Визвольна армія не атакувала нас. Батько сказав, що зазвичай вони нападають, не розбираючи ні дня, ні ночі й ніколи не відпочивають.
— Ці червоні китайці — молодці, — сказав батько. — Вони, напевне ж, знають про нашу сімейну зустріч.
Відтак він запросив ще двох білих офіцерів випити разом горілки.
Туси дуже нахвалював їх і казав, що вони гарні хлопці й сміливці. Обидва сміливці також були молодці — вони запропонували скористатися часом, поки комуністи взяли передишку, й вислати з замку жінок та всіх тих, хто не хоче воювати. Однак батько сказав, що коли ці люди вийдуть за межі замку, їх зметуть кулеметами. Тоді ми продовжили пити. То була темна ніч. Червоні китайці запалили вдалині велику ватру, і язики її полум'я яскраво палахкотіли вдалині, мов їхній прапор уночі. Коли я вийшов подивитись на ту ватру, переді мною з’явився Аїр. З виразу його обличчя я зрозумів, що старий кат уже помер. Однак він не став говорити про це, а спитав мене, чи повернувся Соднам Г'ялцен. Я сказав йому, що він повернувся мертвим із великою діркою в грудях.
— Я здогадувався про це, — відповів він тихо й сором’язливо, а потім додав: — Якщо кату тепер немає роботи, я теж маю померти.
Після цього він раптом зник з моїх очей, мов дух.
Місяць вийшов тільки в другій половині ночі. Один з офіцерів почепив на свого багнета білий прапор і, ступаючи по місячному світлу, пішов до табору червоних китайців. Щойно він вийшов, як навпроти залунали кулемети; тоді він відразу ж повалився на землю. Однак коли кулемети замовкли, він знову підвівся й пішов уперед, піднявши білий прапор. Кулемети знову застрочили «та-та-та», і кулі здійняли навколо нього куряву. Проте, коли противники побачили в його руках білий прапор, то припинили стріляти. Він повернувся ближче під ранок. Визвольна армія погодилась, щоб із замку вийшли ті, хто не хоче воювати, — вони не будуть перекривати їм шлях автоматами.
Цей сміливець сказав, зітхнувши, що суперники є зразком гуманності, водночас він також зітхнув через те, що, на жаль, ці люди сповідують іншу ідеологію.
Найпершими вийшли декілька білих китайських солдатів, які, високо піднявши руки, пішли до табору суперників. Усі підлеглі туси, які боялися смерті, пішли на захід — туди, куди ще не дісталися китайці. Туси Мерці зажадав, щоб я вже їхав. Я поглянув на матір — вона так і не виявила наміру залишати це місце. А якщо вона не хотіла їхати, я теж не міг поїхати. Усі знали, що для людей, які залишилися в замку, то буде остання ніч на цьому світі. Усі знову почали пити горілку.
Тієї ночі якраз прийшла весна. Вогкий вітерець розвіяв запах селітри в повітрі і з підземних сховищ замку пішов солодкуватий запах, що трохи віддавав гниллю. Він почав розповзатися між людьми, які перебували немов у напівсні. Китайські військові не розуміли, що це за запах, однак жадібно вдихали його, роздуваючи ніздрі. На відміну від них, люди Мерці знали, що це — суміш запахів ячменю, срібла й опію, що лежали в сховищах. У такому приємному, вже схожому на сон, оточенні я й заснув. Решту ночі я бачив сни — розірвані, але в них переді мною постало все моє життя. Я прокинувся, коли сонце вже світило в очі, й виявив, що сплю у своїй колишній дитячій кімнаті, на тому ж ліжку, на якому спав у дитинстві. Саме тут одного сніжного ранку я вперше простягнув руку за пазуху своїй служниці, яку звали Санг'є Дролма і саме тут почув того ж таки зимового ранку голоси дроздів за вікном. Тіло служниці розбудило тоді трохи мудрості в надрах голови дурня. Саме з того ранку, з цієї кімнати і з цього ліжка починалася моя пам'ять. Тоді мені було тринадцять, тож моя доля починалася з тринадцяти років. Скільки років мені тепер, я не знав. У кімнаті був тільки я. Я подивився на себе в дзеркало. О Небо, на моєму чолі також було багато зморшок. Якби в кімнаті зараз, як і багато років тому, сиділа мати, я б спитав її, скільки рочків її дурному синочку — тридцять? сорок? чи, може, всі п'ятдесят? Багато років пролетіли, мов мить. Я підійшов до вікна. Туман надворі поступово розсіювався і в моїх вухах залунали дзвінкі голоси птахів — ніби час ніколи не зрушав з місця і моє життя зупинилося багато років тому.