Туси покликав управителя й наказав йому виділити трохи срібла, щоб зробити нові прикраси для третьої дружини. Через це до замку покликали того срібляра, який колись пропонував мені чангу, щоб утамувати спрагу. Цей чолов'яга весь час тримав руки під шкіряним фартухом. Я помітив, що завжди, коли наший схожий на величезний вулик замок заспокоювався, світ заповнювався стуком молотка цього срібляра. І всі до нього дослухались. Луна від ударів ішла по всьому світу.
Дінь-дон!
Дінь-дон!
Ді-і-і-інь — до-о-о-он!
Зараз він посміхнувся до жінок, які співали пісню й сів у холодку під величезною дерев’яною колоною, що тримала наш високий замок. На його обличчі щомиті заявлявся промовистий вираз до кожного, хто тут проходив. Розплавлене срібло, ніби калюжа світла, поблискувало перед ним. Цей чоловік казав колись мені своє ім'я, однак я ніяк не міг його згадати. Мені подумалось, що Дролма напевне його пам'ятає. Чому мені так здавалось — важко сказати. Дролма вщипнула мене, кинувши:
— Дурнику!
— Кажи швидше!
— Людина тобі прислужила, а ти так швидко навіть ім'я її забув? Може, ти й до мене будеш так ставитись?
Я сказав, що не буду. Тоді вона сказала мені ім'я срібляра. Того чолов'ягу звали Чойдак. Те, що Дролма, зустрівшись із ним лише один раз (принаймні я вважав, що вони зустрічались лише один раз), добре запам'ятала його ім'я, викликало біль у глибині мого чутливого серця. Відтак я відвів погляд, ніби не зважаю на неї. Дролма підійшла й торкнулась своїми розкішними грудьми моєї голови і тоді моя застигла шия почала обм'якати. Вона знала, що я ось-ось не витримаю, тож пом’якшеним голосом сказала:
— О Небо, навіть такий молокосос уже ревнує, ятрячи своє серце!
— Я вб'ю цього чолов'ягу.
Дролма обернулась і обійняла мене, затиснувши мою голову в глибокому ярку між своїми грудьми, де я ледь не задихнувся. Вона почала приказувати:
— Панич розсердився! Панич розсердився! Паничу, це ж не насправді?
Мені не подобалось, що вона говорить зі мною так по-панібрацькому тільки тому, що дала мені своє тіло. Я нарешті випручався з її грудей, таких м'яких, ніби сир, який щойно переграв, і, відсапуючись, із почервонілим обличчям, сказав:
— Я накажу занурити в казан із киплячим жиром його руки, що майструють срібні прикраси.
Дролма закрила обличчя руками, розвернулась і пішла.
Моїй дурній голові подумалось, що хоча я й не стану туси, однак я є сином чинного туси і братом майбутнього туси. Тому здобути жінку для мене — це пусте діло. Я пішов собі прогулятись по замку, подалі від неї. Усі люди тут займалися своїми справами. Туси, наприклад, стеріг свою третю дружину, яку він дістав у руки, однак ніяк не міг спробувати. Друга його дружина сиділа в самому центрі яскравої квітки на перському килимі й вправлялась у спогляданні. Я покликав її, однак у її розплющених очах була суцільна білизна, ніби та порожнеча[67], про яку говорив Будда в каноні, як про сутність усіх речей. Живий будда Цікер розв'язував вузлик із жовтої шкіри перед обличчям лами-знахаря. Діти домашніх рабів простували по полю, піднявши на палицях змій та співаючи народну пісню, давно забуту, яка, втім раптом відродилась. Після випадку з дроздами вони почали ставитись до мене — шляхетної, але самотньої людини — з повагою, але тримались на відстані. Я був самотнім. Туси, його спадкоємець і дружини, якщо тільки не було війни, свята чи можливості покарати слуг, також були надзвичайно самотніми. Я раптом зрозумів, чому батькові потрібно весь час створювати якісь події: через непослух невеличкого поселення їхати подавати скаргу аж до уряду провінції на рівнині, завозити й садити мак, змушувати своїх солдатів тренуватись у новий спосіб, заради жінки вбивати свого відданого старосту чи змушувати монахів, мов жінок, сперечатись між собою за його прихильність. Однак зрозуміти цю істину зовсім не означало позбавитись самотності. А ті всі люди, які займалися своєю роботою, не були самотніми. Якщо старшого брата не було в поселенні, ніхто не знав, куди він пішов. А тим людям було чим зайнятися: вони молотили зерно, доїли корів, чинили шкіру, пряли вовну чи робили щось інше, при цьому під час роботи вони могли ще й розмовляти. Срібляр бив по своєму сріблу: дінь-дон, дінь-дон, дінь-дон! Він посміхнувся до мене й знову занурився з головою в свою роботу. Я відчув тепер, що цей срібляр дуже милий, тож не дивно, що Дролма запам’ятала його ім’я.
— Чойдак, — покликав я його.
67
Одне з найскладніших і дискусійних понять буддизму. Мета буддійських споглядань на шляху до звільнення — «осягнення порожнечі», що в різних напрямках буддійської думки трактується по-різному.