Выбрать главу

— Поглянь, дрозди[10] спустились із гір.

— Справді?

— Так, вони спустились. Ось послухай, вони кличуть вас, дітей, бігти гратись із ними.

Тоді я слухняно дозволив їй одягти себе.

О, Небо, поглянь, я нарешті дійшов до дроздів! І бачиш, як я обливаюся потом? У нас тут усі дрозди дикі. Ніхто не знає, де вони ховаються в похмурі дні, однак коли погода прояснюється, вони вилітають усі разом і починають співати — заливисто й дзвінко. Дрозди не дуже вміють літати, хіба що з високого місця вниз, тож вони ніколи не опускаються легковажно дуже низько. Однак, коли випадає сніг, їм уже не вдається так триматися, адже на попередньому місці вони тепер не знаходять їжі і їм доводиться летіти до людей.

Отже, весняний сніг витиснув дроздів із гір.

Поки ми снідали разом із матір'ю, постійно хтось приходив щось спитати.

Спочатку з’явився кульгавий управитель — запитати, чи не потрібно перевзути панича в теплі чоботи, коли він піде гратись у снігу. Він також додав, що оскільки панич тут, то можна зараз і перевзутись. Мати сказала йому:

— Котися звідси, кульгавий, а свої драні чоботи повісь собі на шию!

Управитель вийшов — звісно, не повісивши чобіт собі на шию і не викотившись.

Невдовзі він знову увійшов, накульгуючи, щоб доповісти, що хвора на проказу жінка, яку требá[11] вигнали з села, не змогла знайти в горах собі їжі під снігом і спустилась із гір.

Мати швидко запитала:

— Куди вона дійшла зараз?

— На півдорозі вона потрапила в пастку, влаштовану на диких свиней.

— Вилізе.

— Вона не може вилізти і зараз голосно кричить у ямі.

— Чому ж тоді її не закопають?

— Живою?

— Це мене не обходить, але не можна пускати проказу в село.

Після того ще була справа про монастир і пожертви для ченців, а також питання видачі насіння селянам, які обробляли землі нашої родини. У мідній жаровні, що стояла в кімнаті, палахкотіло деревне вугілля, тож невдовзі я спітнів.

Після того, як мати присвятила трохи часу громадським справам, з її обличчя зник звичайний стомлено-лінивий вираз і натомість засвітився й заблимав якийсь вогник, ніби в середині ліхтаря. Задивившись на її розпашіле обличчя, я навіть не почув, що вона мене про щось запитала. Тоді вона рознервувалась і спитала, підвищивши голос:

— Кажи, що тобі потрібно?

— Мене кличуть дрозди, — відповів я.

Дружина туси на цьому втратила терпіння й сердито вийшла. Я повільно пив чай, демонструючи в ту мить звички аристократа. Коли то була вже друга чашка, з молитовні на горі почулись удари барабанів і дзвонів — це означало, що дружина туси знову пішла перевіряти роботу ченців. Якби я не був дурнем, я б не зіпсував зараз матері настрій. Цими днями вона в повній мірі насолоджувалась владою туси, оскільки батько з моїм старшим братом поїхав до центру провінції подавати скаргу на нашого сусіда туси Вангбо. Найперше, батькові наснилося, ніби з його персня випав корал і туси Вангбо підібрав його. Лама сказав, що це — поганий сон. І справді, незабаром один з місцевих старост на кордоні зрадив нас і на чолі більше десятка підлеглих з його родини перейшов на бік туси Вангбо. Батько надіслав людину з солідними подарунками, щоб умовити їх повернутись, але отримав відмову. Останнього разу він послав людину зі злитком золота й оголосив, що купує за нього голову того зрадника, а інших людей та землі дарує туси Вангбо. Однак злиток золота йому в результаті повернули і на словах додали, що якби туси Вангбо вбив людину, яка вчинила йому послугу, то його люди розбіглися б на всі чотири боки, як люди туси Мерці.

Туси Мерці не залишалося нічого більше, як витягти з інкрустованої сріблом і перлами скрині печатку чиновника п'ятого рангу, даровану йому цінським імператором[12], і карту та податись у провінцію Сичуань до військового уряду Китайської Республіки[13] із скаргою.

У нашій родині Мерці, крім мене та матері, був іще батько, а також мій зведений старший брат від іншої жінки, крім того, ще була зведена старша сестра від іншої жінки, та дядько, який подався в торговці й поїхав до Індії. Пізніше старша сестра виїхала із тієї «країни білого одягу» ще далі — аж в Англію. Усі казали, що то — дуже велика країна, яку ще називають «імперією, в якій ніколи не заходить сонце». Я якось запитав у батька: «то що, у великій країні завжди день?»

вернуться

10

Тибетський дрозд із чорною головою, мешкає на висотах 2200–2600 метрів над рівнем моря в змішаних лісах.

вернуться

11

За стратифікацією тибетського суспільства спільнота платників податків із спадковим правом на оренду землі і відпрацюванням повинностей (у тому числі й тяглової) у місцевого землевласника, звались треба.

вернуться

12

Династія Цін правила в Китаї з 1642-го по 1911 рік.

вернуться

13

Китайська Республіка проіснувала в континентальній частині Китаю з 1911-го по 1949 рік.