— Мені потрібно саме це місце! Ваші землі — це те місце, яке я шукав!
Туси піднявся зі свого місця й промовив:
— Глянувши на твої чоботи, можна дізнатись, що ти приїхав здалеку.
Тільки тепер незнайомець уклонився туси на знак привітання й сказав:
— Зі святого міста Лхаси[82].
Він був надзвичайно запальний юнак, тож додав:
— Чи не дасте монахові піалу чаю? Гарячого чаю, адже я всю дорогу пив тільки воду з гірських джерел. Це місце я шукав більше року і за цей час встиг напитися з різних джерел — і солодких, і гірких, і солоних, мабуть, ще ніхто не куштував так багато смаків джерельної води.
— Однак ти ще не сказав нам, на яке ім'я до тебе звертатись? — ввічливо перервав його слова туси.
— Тільки погляньте на мене — так зрадів, що й забув про це! — вигукнув незнайомець, ляснувши себе по голові.
Потім він повідомив нам, що його звати Вангбо Єшей і це ім'я йому дарував його учитель, коли він отримував ступінь ґеше[83].
— О, то ти ґеше? — спитав старший брат. — У нас ще не було жодного ґеше.
Ґеше — це найвищий науковий ступінь, який може отримати монах, дехто вважає, що він відповідає ступеню доктора.
— Тільки погляньте, до нас прийшла ще одна освічена людина! — сказав туси. — Думаю, ти можеш залишитись і жити або у мене вдома, або в моєму монастирі — як забажаєш.
— Я хочу заснувати тут нову школу, — відповів йому Вангбо Єшей, — і пошанувати величну традицію гелук, започатковану великим учителем Цонкапою[84] на заміну усім тим школам, представники яких заскніли в хибних думках, нехтують заповідями й живуть так само гріховно[85], як і миряни.
— Про які це ти школи говориш? — запитав туси.
— Про ті самі, яким ти сприяєш, — відповів Вангбо Єшей. — Про н'їнгму[86] та інші, де вірять у чаклунство[87].
Туси знову перервав слова далекого гостя й наказав управителю:
— Візьми ароматні палички — щонайкращі! — й запали їх у кімнаті для гостей.
Тут гість раптом просто в нашій присутності наважився наказати управителю:
— Накажи комусь нагодувати мого мула. Адже, хто знає, може твій господар надумає вивезти на ньому зі своїх земель скарби Доброї звістки?
— Ми ще не бачили такого зарозумілого ламу, як ти, — сказала матір.
— Так ви ж із родини Мерці ще не стали благодійниками нашого неосяжного праведного вчення! — відповів їй лама, після чого спокійно вийшов з кімнати.
Однак мені цей чоловік уже встиг сподобатись.
А туси не знав як йому поставитись до цього Вангбо Єшей зі святого міста.
Відколи той з’явився в нього, лама-знахар пішов до монастиря живого будди Цікера. Туси сказав тоді, що цей Вангбо Єшей, очевидно, знана людина, оскільки зміг поєднати двох ворогів. Відтак він наказав слугам запросити його до себе. Вангбо Єшей прийшов. Туси поклав перед ним вишукану подушку для сидіння й сказав:
— Я мав би подарувати тобі пару чобіт, оскільки твої зовсім драні, однак, зрештою, дарую тобі цю подушку для сидіння.
— Я повинен привітати туси Мерці, — відказав Вангбо Єшей. — Відколи будуть встановлені стосунки із святим містом, основи твоєї родини стануть вічними.
— Ти ж не відмовишся від піали чангу? — спитав туси.
— Я відмовлюся, — відповів йому Вангбо Єшей.
— Тутешні лами не відмовляються, — зауважив туси.
— Тому цей світ і потребує нашого нового напряму вчення, — відзначив Вангбо Єшей, і чоло його освітилося.
Ось так Вангбо Єшей залишився в нас жити. Туси не обіцяв йому ніяких особливих повноважень, тільки дозволив набирати вірян, хоча спочатку монах сподівався, що туси вижене представників старих шкіл, а вірян і відповідні місця піднесе в дар йому. Цей завзятий лама думав тільки про настанови своїх вчителів і про свою мрію дістатись нового місця й проповідувати там основи вчення.
Зазвичай, коли лама, не важливо належить він до старої чи до нової школи, прибуває до певного місця, щоб заснувати там обитель, він перед тим бачить віщий сон. Вангбо Єшей бачив такий сон невдовзі після того, як отримав найвищий науковий ступінь ґеше. У Лхасі, в маленькій, зведеній з лесу келії, він побачив уві сні гірську ущелину, розчахнуту в напрямку на південний схід. Ця ущелина завивалась, мов мушля морського молюска, а гул річкової води, що текла внизу, нагадував голоси монахів, які разом вигукують ім’я Будди. Він пішов до майстра розтлумачити сон. Той майстер був людиною, глибоко зацікавленою в політиці, і в той час саме приймав у себе одного майора з Англії. Коли він розповів свій сон, майстер сказав: ти повинен іти до сусідньої із китайцями місцини, де є розораний гірський перевал. Усі гірські ущелини в тих місцях, як і серця тамтешніх людей, обернені на південний схід. Тоді він став на коліна й дав тверду обітницю, що збудує в такій ущелині багато храмів тієї школи, до якої сам належить. Майстер видав йому дев’ять книжок, у яких були викладені основи вчення цього напрямку. Той англієць, почувши, що він збирається йти в землі, близькі до китайських, проповідувати там основи вчення, подарував йому мула, особливо підкресливши, що це — англійський мул. Вангбо Єшей не знав, чи повинен мул неодмінно походити з Англії, однак дорогою зрозумів, що це справді хороший мул.
82
Столиця Тибету (нині адміністративний центр Тибетського автономного району, Китай) — Лхаса, або Земля Богів, заснована в VII ст.
83
У монастирях школи гелук вчений ступінь буддійських монахів — ґеше (термін навчання від 12 до 20 рр.) отримувався під час успішних екзаменаційних диспутів.
84
Цонкапа Лопсан Дакпа (1357–1419), тибетський релігійний діяч і реформатор, проповідник — засновник школи гелук, створення якої вплинуло на подальшу історію Тибету.
85
За етичними нормами раннього буддизму визначається п'ять обітниць утримування від поганих вчинків: не вбивати, не красти, не блудити, не брехати, не пиячити, що обтяжують карму — діяння і призводять до наступного недоброго переродження. У буддизмі махаяни такими нормами постають обітниця утримання від причинення зла, накопичення добрих справ і діяльність на благо усіх живих істот.
86
Перша буддійська школа в Тибеті, заснована у VIII ст., так звана «стара», або н’їнгма; її послідовники вважали себе прихильниками вчення, яке з’явилося у Тибеті з приходом проповідника Падмасамбхави; зовні від інших шкіл вирізнялись червоними капелюхами.
87
Йдеться про релігію Тибету — бон, чи «заклинання», що передувала буддизму і домінувала до часткового витиснення останнім у VIII ст.; її складовою, на думку дослідників, є поєднання шаманізму, анімістичних віруваннь з елементами вірувань, поширених на теренах древнього Ірану. Засновником бону вважається напівміфологічний вчитель Шенраб Міво.