— Прошу, паничу!
Її голос був таким очевидно вицвілим, що не викликав у мені колишнього відчуття краси. Ще вчора Дролма була дівчиною, яка вдягає яскраві шати й має приємний запах, а вже сьогодні вона перетворилась на низькородну служницю. Коли вона на колінах подавала нам сир, від її тіла йшов кухонний запах сажі й кіптяви. Коли вона смиренно сказала: «Прошу, паничу!», я не відповів, однак на душі в мене було важко. Я побачив, як вона відступила з освітленого ліхтарями місця в темряву і вперше відчув, що щось зникло з мого життя і вже більше ніколи не повернеться. До цього я вважав, що речі навколо мене завжди будуть там, де я їх бачив від свого народження. Я думав, що коли щось з'являється, воно вже не може зникнути. Родина Мерці наїлась, і поки ми колупались у зубах і позіхали, почали їсти наші особисті прислужники. І Тхарна разом з ними. Вона жувала їжу дуже швидко і з таким звуком, ніби щур — хрум, хрум-хрум, хрум-хрум-хрум. При згадці про щурів у мене душа охолола і я ледь не підстрибнув зі своєї підстилки. Однак я тільки обернувся, і Тхарна, побачивши, що я дивлюсь, як вона їсть, занервувала так, що ледь не впустила ложку з рук.
— Не бійся, — сказав я.
Вона кивнула, однак було помітно, що вона не хоче, аби я дивився, як вона їсть.
— Їж, — сказав я, вказуючи на м’ясо.
Вона почала їсти м'ясо, але при цьому не видавала звуку, схожого на щурячий хрумкіт.
Тоді я вказав на варені боби на тарілці й сказав:
— А тепер їж це.
Вона поклала в рот кілька фасолин, і цього разу, як би міцно вона не закривала свій маленький рот, щойно вона почала жувати, звук, схожий на щуряче хрумкання, знову з'явився — хрум-хрум, хрум-хрум-хрум. Дивлячись на неї, я розсміявся. Тхарна ж злякалась, і цього разу ложка таки насправді випала в неї з рук.
Я голосно заявив:
— Я більше не боюся щурів!
Усі вельми здивовано подивилися на мене, ніби я сказав, що зникло небо над головою. Я знову голосно промовив:
— Я-більше-не-боюся-щурів!
Усі продовжували сидіти в глибокому мовчанні.
Тоді я, вказуючи на Тхарну, сказав:
— Вона їсть, ніби щур, — ві-ві-ві-ві, ві-ві-ві-ві, хрум-хрум-хрум-хрум-хрум-хрум…
Усі продовжували сидіти мовчки, ніби навмисне хотіли помучити мене, навіть я засумнівався, що перестав боятися щурів. Батько раптом розреготався й сказав:
— Синку, я знаю, що ти говориш правду!
Потім він сказав до дружини тихим голосом, але так, щоб усі чули:
— Ось навіщо чоловікові потрібна жінка — завдяки їй він стає справжнім чоловіком! Він сам вилікував свою хворобу!
Коли ми повернулися до кімнати, Тхарна спитала:
— Як панич згадав про це?
— Я відразу ж згадав, — відказав я. — Ти не розсердилась?
Вона відповіла, що не розсердилась, оскільки її батько, який годує коней, також казав, що вона схожа на щура. Щоразу, коли в них були гарні коні, яких вигодовували для туси, які, однак, копилились біля корита, батько завжди будив її серед ночі, щоб підкласти їм корму, й казав, що вона схожа на маленького щура, тож худоба її не злякається.
Ми лягли в ліжко і я оволодів нею один раз, а коли завершили, вона, вдягаючись, почала гиготіти. Вона сказала, що якщо ця справа — така хороша, чому ж ті істоти її не роблять? Я спитав, про яких істот вона говорить. Вона відповіла, що про тих кобилиць, а ще про свою матір, які ніколи не хочуть займатися цією справою. Я хотів ще її розпитати, але вона вже заснула із задоволеним виразом на обличчі. Я задув ліхтар. Зазвичай, не важливо, о якій порі, якщо тільки було темно, я відразу ж засинав. Однак цього дня було дещо інакше. Ліхтар згас. Я почув, як на даху свистить вітер. Складалось таке враження, ніби через дах постійно перелітають зграї птахів.
Уранці мати, дивлячись на сині кола під моїми очима, спитала:
— Вчора знову погано спав?
Я знав, щó вона має на увазі, однак не хотів, щоб вона дорікала Тхарні, тож сказав, що вчора в мене було безсоння. Пані запитала мене, через що. Я відповів, що нічого серйозного, що мене роздратував вітер, який шурхотів по даху. На що дружина туси зауважила: