— Он воно що! А я вже подумала, що щось сталося, — і потім додала: — Синку, хоча ми й туси, однак ми не можемо змусити вітер не шурхотіти по даху.
— А що, Дролма не знала, що так буде? — спитав я.
Вона посміхнулась і сказала:
— Я здогадувалась, що справа не обмежується простим шурхотінням вітру. Ти питаєш, що Дролма не знала, що буде як?
— Що їй доведеться вдягти дрантя, що її тіло буде в сажі і від неї смердітиме?
— Вона знала.
— Чому ж вона тоді вирішила спуститись?
Тон, яким говорила мати, відразу ж змінився, і вона холодно сказала:
— Тому що вона рано чи пізно мала би спуститись. І якщо зробити це раніше, ще можна знайти чоловіка, а якщо пізно — навіть чоловіків уже не буде.
Коли ми так розмовляли, увійшов управитель доповісти, що повернулася моя годувальниця Дечен Меток, яка ходила з людьми в Тибет поклонитися Будді. Ця проща забрала в неї цілий рік, тож, сказати чесно, ми всі вже про неї забули. Коли людина, про яку інші вже забули, повертається, вона вчиняє нерозумно. Адже колишні події вже повністю викреслені з пам’яті. Коли вона тільки пішла, ми ще згадували про неї. Говорили, що стара, мабуть, помре на цій прощі. Ми приготували їй у дорогу п’ятдесят срібних монет, однак вона взяла тільки п'ять і вперто відмовлялась узяти більше. Вона сказала, що збирається відвідати п'ять монастирів і в кожному віддасть по монеті, адже Будді насправді потрібне серце бідної старої жінки, а не її монети. Коли її спитали, чому вона збирається відвідати саме п’ять монастирів, вона відповіла, що за все своє життя бачила в снах тільки п'ять монастирів. Що стосується шляху, то вона сказала, що жоден щирий прочанин не витрачатиме в дорозі гроші, навіть той, у кого вони є. Вона казала правду. Зазвичай проща вважалась несправжньою, якщо по дорозі людина не жебрувала. Це було також однією з кількох причин, через які наші туси не наважувались іти до Лхаси на прощу. Колись один із туси Мерці пішов-таки, але не повернувся — єдиний з усього натовпу, що його супроводжував. Туси найбільше з усіх не здатні мати справу з труднощами. Коли моя годувальниця Дечен Меток пішла, ми поступово про неї забули. Це означало, що вона нам не подобалась. Тож коли вона тепер переступила поріг, усі аж злякались — адже ця стара не тільки сама здолала складний і небезпечний шлях, але й помолодшала — колись зігнута її спина розпрямилась, а більшість зморщок на обличчі зникли. Перед нами тепер стояла не колишня хвора й крива баба, а висока жінка із засмаглим червоним обличчям. Вона поцілувала мене в щоку, подарувавши багато запахів з далеких днів і місць.
Її голос і так був гучним, а тепер став іще гучнішим, коли вона промовила:
— Пані, як же ж я скучила за паничем!
Пані нічого не відповіла.
— Пані, я повернулась, — знову заговорила годувальниця. — Я підрахувала: учора, коли я майже дійшла сюди, вийшло, що я була в дорозі цілий рік і ще чотирнадцять днів!
— Іди вниз відпочивай, — відказала пані.
Однак жінка ніби не чула цього. Вона заговорила знову, із слізьми на очах:
— І хто б міг подумати, що в панича вже буде особиста служниця! Він уже доросла людина!
— Так, він уже дорослий, — відказала пані. — Не потрібно за ним більше доглядати.
— Ще й як потрібно, — заявила, однак, годувальниця, — адже дитина, як би не виросла, залишається дитиною.
Вона зажадала подивитись на Тхарну, і пані наказала покликати дівчину. Стара обмацала її обличчя й тіло, після чого напряму заявила:
— Вона не підходить паничеві.
На обличчі в пані з'явився холодний вираз, і вона сказала:
— Досить тобі балакати, йди вниз.
Годувальниця аж широко відкрила рот, не в змозі оговтатись. Вона не здогадувалась, що всі думали, що вона помре в дорозі, тож давно забули про неї. А коли всі про неї забули, їй не слід було повертатись. Однак вона всього цього не знала, тож сказала:
— Я ще піду відвідаю господаря й старшого панича, я не бачила їх цілий рік і чотирнадцять днів!
— Я думаю, в тому немає потреби, — сказала пані.
— Тоді я піду до тієї незграби Санг’є Дролми, — наполягала стара.
Я повідомив їй, що Санг’є Дролма вже вийшла заміж за срібляра Чойдака. Напевне, проща змінила тільки її зовнішність, не зачепивши її характеру, оскільки вона сказала:
— Ця незграба постійно намагалася звабити панича, а закінчилось усе ось чим!
Це остаточно роздратувало мене, і я вигукнув:
— Котися нарешті вниз, відьмо!