— Невже ти правильно його остерігався? Може, він і справді задумав тебе отруїти?
— А яка йому буде користь з того, що він отруїть одного кульгавого й одного дурня? — спитав я, однак ті ліки все одно потихеньку викинув у бур’ян при дорозі.
Потім я дізнався, що ті пігулки дійсно були надзвичайно цінними, і якби я їх з'їв усі, моя хвороба минулася б. Однак така вже була моя доля — я загубив чудодійні ліки, що їх мені подарував староста Сунба.
16. Коли вуха квітнуть
Ми провели в дорозі всю весну, однак об'їхали лише половину земель Мерці.
І от на початку літа ми досягли півдня. Звідти потрібно було повертати на північ. Управитель сказав мені, що ця оглядова поїздка завершиться тільки восени, коли почнуть збирати врожай.
Ті південні місця, де ми були зараз, лежали якраз на кордоні з землями туси Вангбо. Тут мене наздогнав посланець із дому. Туси наполягав, щоб я довше пробув на кордоні. Замисел туси був цілком зрозумілий — він хотів, щоб туси Вангбо напав на нас — невеличкий загін, очолюваний дурним паничем і кульгавим управителем. Однак противники були не дурні, вони не хотіли провокувати тепер надзвичайно сильного туси Мерці й давати йому привід знищити себе. Тож навіть коли ми навмисне перетнули кордон, люди противника тільки потайки слідували за нами, не виказуючи себе.
У той день вранці пішов дощ, тож кульгавий управитель наказав, аби ми нікуди не їхали, адже все одно вони не наважаться щось удіяти. Тож краще всім відпочити один день, а назавтра вже вирушити на північ.
На дворі шелестів дощ, конюхи перековували коней, а охоронці перевіряли свою зброю. Два співаки співали пісню, перегукуючись високим і низьким голосами. Управитель розстелив перед собою аркуш паперу й узявся писати туси Мерці листа з доповіддю про події на кордоні. Я лежав на ліжку й слухав, як барабанить дощ по намету.
Опівдні дощ раптом припинився. Знічев'я я наказав сідати на коней. Коли ми знову перетнули кодон на тому ж самому місці, сонце пробилося крізь щілину в хмарах і почало пекти нам спини. Важкі краплі роси змочили нам ноги, тож коли ми натрапили на місцину з низькою травою, ми сіли там, аби просушити наші чоботи.
У лісі неподалік ховалися стрільці туси Вангбо з самопалами, націленими нам у спини. Коли знаєш, що в спину тобі дивиться зброя, виникає таке відчуття, ніби там тебе гризе хробак: те місце свербить і його проймає легкий біль, схожий на поколювання. Однак вони не наважувалися стріляти. Ми знали, де саме влаштували засідку ті стрільці, і в наших кулеметах було повно патронів, тож найменший рух — і ми б накрили їх вогняним дощем. Відтак у мене був достатньо безпечний настрій, щоб помилуватись навколишнім пейзажем. Спостерігати гірські краєвиди краще всього відразу ж, коли розвидниться після дощу. Тільки тоді все вбирається в найбільш яскравий колір і найбільш зворушливе світло. Зазвичай, проїжджаючи тут на коні, я зауважував, що під деревами кунінгамії квітнуть красиві яскраві квітки. Сьогодні ж вони були особливо красивими і я вказав на них управителю. Той, поглянувши на них, промовив:
— Це — наш мак.
Він тоді так і сказав: «наш мак».
Тепер ми дійсно бачили, що це — й правда ті самі квіти, завдяки яким туси Мерці досягнув могутності й розквіту. Їх було три квітки, вони струнко стояли під сонячним промінням, а їхні пелюстки аж світилися. Управитель розташував у позицію наші вогняні сили — тільки тоді ми змогли піти до квіток. Стрільці відкрили вогонь із засідки: Бах! Бах! Бах! Бах! — пролунали чотири гучних постріли, схожих на удари в надтріснутий гонг. Напевне, стрільці були сповнені жаху, інакше чому б тоді після чотирьох пострілів з наших людей тільки одного було вбито, а одного — поранено? Шаман, який перевіряв їжу на отруйність, упав на землю долілиць і схопив у жменю великий жмут трави, а один із співаків схопився за плече й присів, крізь щілину в його пальцях потекла кров. У мене склалося враження, що мої люди відкрили вогонь після короткого затишшя. Це скидалося на раптовий буревій. Коли стрілянина стихла, в лісі не було вже жодного звуку, тільки розстріляні листки повільно падали з дерев. Усі четверо стрільців, зіщулені, мов закоцюбли від холоду, лежали мертві під деревами.
Я тепер уже не пригадаю, чому я тоді не вирішив просто зірвати ті квітки, а наказав людям багнетами викопати їх. Однак результат цього всіх ошелешив. Під трьома квітками виявились три дерев'яні квадратні скриньки, в кожній із яких містилось по гнилій людській голові. Маки росли з їхніх вух. Якщо тепер пригадати, що ми карали крадіїв макового насіння, саме відрубуючи їм голови, а потім повертали ці голови туси Вангбо, стане зрозумілим, звідки взялися ці маки. Ті люди, перш ніж їх упіймали, ховали насіння в своїх вухах. Отже, туси Вангбо здобув макове насіння з черепів жертв!