— Я ходив на південь воювати, — сказав я, — і чую, що ти говориш, як вони.
— Хто — вони? — спитала вона.
— Вони — туси Вангбо, — сказав я.
Вона повідомила мені, що її рідні краї ще південніше. Далі нам не було про що говорити, оскільки ніхто з нас не знав, із чого починати. Я розглядав шафу, а Янгджома — свої руки. Я побачив у шафі потрібну мені річ — вона була затягнута жовтим шовком[112] і лежала між іншими, важливими й не дуже важливими речами. Однак я ніяк не наважувався вільно підійти, відкрити дверцята шафи й узяти звідти історію перших поколінь нашої родини. Скрізь у кімнаті відчувався присмак пороху, тож я сказав:
— Гей, цю кімнату не завадило б гарненько підмести.
— Слуги приходять сюди щодня, але не виконують роботу добре, — сказала вона.
Знову запала мовчанка.
Я і тепер звернув свій погляд на шафу, а вона — на свої руки. Раптом вона посміхнулась і запитала:
— Ти, мабуть, прийшов у справі?
— А як ти дізналася, я ж не казав цього?
— Іноді ти видаєшся розумнішим за всіх, — знову посміхнулася вона, — однак зараз ти виказав справжнісінького дурня. Якщо твоя мати така розумна, як же ти в неї такий народився?
Я не знав, я поводжуся як розумна людина, чи як дурна, тож збрехав, що колись давно забув тут одну річ. Вона спитала, невже дурні теж брешуть, і попросила вказати їй ту річ, яка мені потрібна. Я не наважувався вказати, тоді вона підійшла до шафи й вийняла з неї той пакунок із жовтого шовку.
Далі вона, тримаючи його обома руками, присіла переді мною й прямо на мене здула з нього порох, аж я доволі довго не міг розплющити очей.
— Гей, — сказала вона, — тільки погляньте на мене, ледь не зробила з панича сліпого!
Говорячи так, вона наблизила до мене своє тіло й почала язиком злизувати з моїх очей порох. У той момент я подумав, що розумію, чому батько колись так кохав її. Її тіло оповивав тонкий аромат орхідей. Я простягнув руки, щоб обійняти її, однак вона зупинила мене й сказала:
— Пам’ятай, що ти мій син!
— Ні, — відповів я й додав: — На тобі є справжній запах квітів.
— Це мене й занапастило, — відказала вона.
Вона розповіла, що дійсно носить на собі справжній запах квітів, і що це в неї — від народження.
Потім вона втиснула той пакунок мені в руки й сказала:
— Іди швидше, щоб ніхто тебе не бачив. І не потрібно казати мені, що це — не історія вашої родини.
Щойно я вийшов з її кімнати, як квітковий аромат відразу ж зник. А коли я вийшов на сонце, зникло й те дивовижне відчуття, яке залишив на моїх очах її язик.
Я разом із Аїром-молодшим пішов до в’язниці віддати книгу.
Вангбо Єшей сидів під маленьким віконечком і тримав обома руками свою голову. За ніч його волосся виросло напрочуд довгим. Аїр-молодший вийняв пакунок з ліками, однак арештант, гакаючи, відкрив рот, щоб показати нам, що з його переполовиненого язика вже зійшли кров'яні струпи й лікарський порошок, якими їх присипали, тобто рана затяглася. У нього знову був язик, хоча й не цілий, однак все ж таки язик. Аїр-молодший знову посміхнувся й поклав назад у свою торбинку пухирець із ліками, витягнувши натомість пляшечку меду. Потім він узяв маленькою ложечкою трохи меду й мазнув ним по язику Вангбо Єшея, на обличчі в того відразу ж з’явився радісний вираз.
— Поглянь, — сказав Аїр-молодший, — він може розрізняти смаки! Значить, його рана загоїлась.
— А говорити він може?
— Ні, — сказав Аїр-молодший, — не може.
— Тоді не кажи мені, що з його язиком уже все гаразд. Якщо це називається нормальний язик, тоді я накажу твоєму батькові відрізати тобі язик. Все одно катові не потрібно говорити.
Аїр-молодший слухняно стояв збоку, нічого на це не говорячи.
Я вийняв з-за пазухи книги й поклав їх перед Вангбо Єшеєм, який щойно скуштував меду.
Вираз радості після смакування меду відразу ж зник з його обличчя, він насупився, побачивши книжки.
— Відкрий і подивись, — сказав я.
Він хотів щось мені сказати, однак відразу ж усвідомив, що вже немає того «інструменту», яким говорять, тож тільки покачав головою, із виразом болю на обличчі.
— Відкрий все ж. Це не ті книжки, що ти думаєш.
Він підняв голову і з недовірою поглянув на мене.
— Це не канонічні книги, які так зашкодили тобі, це — історія родини Мерці.
Він не міг насправді розлюбити книги, тож щойно я це сказав, як його очі засвітилися, а рука потяглася до пакунка. Я зауважив, що пальці в нього довгі й спритні. Коли пакунок було відкрито, усередині дійсно виявилися декілька книжок із цупкого паперу. Казали, що в ті часи родина Мерці сіяла власні коноплі й сама виготовляла папір. Джерелом цього ремесла, як казали, були ті ж самі китайські землі, звідки походив і опій, з якого ми розбагатіли.
112
Тибетська книга, що мала верхню та нижню кришки, для кращого збереження загорталась у тканину.