Ці слова ще дужче розізлили брата, однак я сказав їх не навмисне, ні, так вийшло якраз через жар у моїй дурній голові.
Я почав утрачати контроль над собою.
Отже, радісна новина з півночі змусила брата розсердитись. Раніше я б подумав, що це — лише випадкова помилка розумної людини, і далі спокійно залишався б собі дурником. Однак у той день так не вийшло. Вже коли я йшов до брата, до свого улюбленого старшого брата, в душі я відчував, що так робити — неправильно, однак усе одно сказав:
— Не сумуй, адже якщо ти сумуєш, коли родині Мерці пощастило, люди можуть подумати, що ти — не Мерці.
Старший брат відважив мені ляпас, аж я впав навзнак. І в той саме день я також помітив, що в мене не дуже розвинуті больові відчуття, навіть, що я взагалі не знаю, що таке біль. Раніше інколи мені було боляче, наприклад, коли я сам падав або коли Дролма (тоді) чи Тхарна (тепер) щипали мене. Однак мене ніхто не бив. Я маю на увазі, що ніколи ще мене не били з ненавистю в серці. Я маю на увазі, що людина з ненавистю в серці не могла завдати мені болю своїм ударом.
Щоб перевірити це, я в той день пішов чіплятися до різних людей.
Спершу я прийшов до батька.
— Навіщо? — спитав він. — Навіщо я битиму тебе? І як я можу ненавидіти свого сина?
Так за цілий день я й не знайшов нікого, хто б наважився мене вдарити. Тільки знову став посміховиськом для всіх, щойно після того, як довів, що іноді теж буваю розумним. У пошуках людини, яка б мене вдарила, я обійшов усі поверхи замку. Батько не схотів мене бити, мати — також. Літописець Вангбо Єшей, посміхаючись, похитав головою і щось написав на листку паперу. Я попросив ламу-знахаря прочитати мені. На папері було написано: «Я вже втратив язик і не хочу ще втратити руки. До того ж я не кат вашої родини». Його слова відбились у моїй голові блискавкою осяяння.
У той день, після мого наказу, змішаного з проханням, Аїр-молодший вже підняв був батіг. Однак старший кат підскочив до нас і підняв батіг на свого сина. Я навіть подумав, що крик болю, що пролунав у той момент, належить мені, однак побачив, що це Аїр-молодший качається по землі, схопившись за голову. У ту мить вбігли слуги. Їх направив туси слідувати за мною й охороняти, а також дивитись, хто з підлеглих наважиться порушити порядок і накликає на себе гнів влади. Соднам Г'ялцен, який завжди мене слухав, сьогодні також не наважився виконати мою вимогу. Тоді я вимушений був знову йти до старшого брата і вкласти батіг у його руку. Брат, тримаючи батіг, увесь тремтів від злості.
— Вдар мене щолютіше, дай вихід злості, — зажадав я і додав: — Мати казала, що в майбутньому ти мене годуватимеш.
Тоді старший панич жбурнув на землю батіг і закричав, ухопившись за волосся:
— Котися звідси і щоб я тебе не бачив, покидьок! Ще й прикидається дурнем!
Увечері я, так і не задовольнивши своєї цікавості, прогулювався в садку.
У тому садку було джерело доброї води, і саме з нього жінки-рабині носили на спинах воду в замок. Зазвичай вони починали ввечері й носили її до світанку. Тут я зустрів колишню служницю Санг'є Дролму. Вона дуже чемно привіталась зі мною. Я наказав їй поставити на землю відро з водою й сісти біля мене. Її руки вже не були такими пахучими, гладенькими й м'якими, як раніше. Вона тихо заплакала. Я хотів її обійняти, однак вона сказала:
— Я вже не пасую тобі, бо можу забруднити твоє тіло.
— Ну що, народила сина? — спитав я її.
Санг'є Дролма знову заплакала, схлипуючи: її дитина померла від хвороби відразу після народження. Поки вона схлипувала, від її тіла пішов кислий запах помиїв і залоскотав у носі, поширюючись у прозорому місячному сяйві серед слабкого аромату квітів.
У цю мить із заростей вийшов срібляр.
Жінка злякано запитала його, як він тут опинився. Він відповів, що вона затрималась із цим відром води, тож він захвилювався й вирішив подивитись у чому справа. Він повернувся і став обличчям навпроти мене. Я знав, що цей чоловік ненавидить мене. Тож я вклав йому до рук батога. Удень, коли я шукав людину, яка б ударила мене, усі казали, що дурень тепер не просто дурень, а навіть сказився. Срібляр, який працював у дворі, звичайно ж знав про цю справу. Він спитав мене:
— Панич дійсно сказився, як вони кажуть?
— Хіба я схожий на божевільного? — спитав у свою чергу я.
Срібляр холодно посміхнувся, став на коліна, вклонився до землі, а потім батіг із свистом упав на моє тіло. Я відчув місце, в яке вдарив батіг, однак не відчув болю, адже цей чоловік бив мене з ненавистю. Проте коли його дружина раніше навіть злегка щипала мене, я завжди відчував біль. Танцюючий у повітрі кінчик батога збив чимало яблуневого цвіту. І я засміявся у прозорому місячному сяйві серед слабкого аромату квітів. Захеканий срібляр кинув на землю батіг, і тепер обидва члени подружжя стали переді мною на коліна.