Выбрать главу

— Це мій син повертається, — сказав туси.

— Так, це ваш близький родич, однак не схоже, що старший панич, — відповів йому лама-знахар.

22. Англійська пані

Мої дядько й старша сестра повернулися!

Дядько — з Калькутти, а старша сестра — з Англії.

Старша сестра спочатку приїхала до дядька в Індію, а потім вони разом через західний Тибет повернулися додому. Вони зійшли з коней, піднялися нагору, змили з себе порох, поїли, а до мене так і не дійшла черга перемовитись із ними хоч би словом. Я тільки дуже чітко їх бачив. Мені сподобалось обличчя дядька. Він був трохи схожий на батька, однак обличчя мав більш кругле, більш повне і більш сповнене усмішок. Наскільки я розумів, він не належав до людей, які хочуть виграти все. А такі люди — розумні, і, правду кажучи, хоча я сам був дурень, однак мені подобались розумні люди. Кого я вважаю розумними? Таких людей зовсім небагато, можна перелічити навіть на пальцях однієї руки. Це — туси Мерці, уповноважений Хуан, наш без’язикий літописець і от тепер ще цей дядько. Бачите — я зігнув лише чотири пальці, щоб їх перелічити, і один палець ще залишився та ніяк не хотів згинатися. Тож я вимушений був залишити його стирчати із дуже впертим виглядом.

Тут дядько заговорив до мене:

— Це в тебе гра на пальцях, маленький шибенику? — спитав він.

Він підкликав мене рукою і раптом надів персня з дорогоцінним каменем на той мій палець, який стирчав.

— Це занадто дорогий подарунок, — сказала мати. — Цей хлопець може викинути дорогоцінний камінь, як звичайний.

— Дорогоцінний камінь — теж, зрештою, камінь, — розсміявся дядько. — Викине, значить, викине.

Потім він знову опустив голову й спитав мене:

— Ти ж не викинеш мого подарунка?

— Я не знаю. Вони кажуть, що я — дурний.

— Чому ж я цього не бачу?

— Ще не прийшов час, — сказав батько.

У цей момент старша сестра теж заговорила до мене. Вона сказала:

— Ходи сюди.

Я не відразу зрозумів її слова і подумав, що на мене знову найшла дурість. Насправді це не на мене найшла дурість, а у неї язик не повертався, коли вона говорила рідною мовою. Вона все знала, як сказати, однак язик її не слухався. Тож «ходи сюди» в неї вийшло дуже незрозуміло. Я не розчув, що вона сказала, однак побачив, що вона простягнула до мене руку, показуючи, щоб я підійшов до неї. У тих листах, які вона писала нам раніше, був дуже приязний тон. Наприклад, коли йшлося про мене, вона завжди писала: «А як ведеться моєму молодшому братику, якого я ніколи не бачила? Він, мабуть, дуже милий». Потім також додавала: «Не потрібно обманювати мене й казати, що він — дурний, а навіть якщо й так, то немає нічого страшного — англійські психіатри можуть його вилікувати». Мати тоді казала, що панна — добродійка й забере мене до Англії. І от зараз ця добродійка панна повернулась, пробелькотала щось незрозуміле й простягнула до мене руку. Коли я підійшов до старшої сестри, вона не взяла мене за руку, як дядько, а натомість зупинила мене своєю рукою і холодним поглядом. У кімнаті було тепло, однак вона не знімала білих рукавичок. Тільки дядько зрозумів її намір і наказав мені торкнутись губами тильного боку її долоні. Старша сестра посміхнулась і витягла із шкіряної куртки якісь строкаті папірці, потім розгорнула їх віялом і віддала мені в руки. Дядько підказав мені, що слід сказати:

— Дякую, місіс!

— «Місіс» англійською мовою значить «старша сестра»? — спитав я.

— «Місіс» — це «пані».

Виявляється, оскільки старша сестра одружилась із титулованим англійцем, вона була вже не старшою сестрою мені, а пані або «місіс».

Місіс обдарувала мене новенькими іноземними банкнотами. Це були гроші тих держав, які вона проминала на своєму шляху з Англії. Я запитав себе, чому вона не дала мені двох золотих монет, адже казали, що англійські золоті монети дуже красиві? Тоді я подумав, що насправді я їй не подобаюсь. Вона мені також не сподобалась. Раніше я хотів побачити її — тому що часто бачив її фотографії. На тих фотографіях її оточував особливий дух, що ішов від земель родини Мерці і від нашого замку. Однак тепер, коли вона сиділа тут, від її тіла йшов зовсім інакший дух. Ми часто кажемо, що китайці не мають свого духу, а якщо й мають, то це — запах води, тобто це те саме, що й не мати свого запаху. Однак люди, які прибували з Англії, мали дух, в якому вчувався подібний до нашого овечий запах. Люди, які носять на собі цей запах і ніяк його не приховують, — це дикуни, як, наприклад, ми. А люди, які носять цей запах, однак намагаються притлумити його іншими запахами, — це цивілізовані люди, наприклад, англійці і, наприклад, моя старша сестра. Коли вона віддала мені банкноти й торкнулася губами мого чола, від її тіла поширився дуже різкий змішаний запах, аж мене ледь не знудило. Тільки подивіться, на що Англія перетворила нашу жінку!