— Отямся, — сказав їй дядько, — нема такої радіостанції, щоб транслювала програми в цю місцевість.
— У мене ж зовсім не буде свіжих тем для розмови, коли я повернуся до Лондона! — вигукнула вона. — І чому я народилась у такому дикому місці?
Туси розлютився й цикнув на доньку:
— Ти ж повернулася за посагом? Тоді забирай його й котися звідси в свою Англію!
Почувши про наші новини, старший брат поспішив повернутись із північних кордонів. На подив, з усієї родини тільки йому сподобалась старша сестра, тобто найбільш близькою йому виявилася людина, яка перед нами продовжувала вдавати англійську місіс. Однак дорогенька сестричка сказала йому:
— Я чула, що ти завжди чіпляєш тих сільських дівок? Аристократові це не личить. Ти повинен більше спілкуватись із доньками туси.
Почувши це, старший брат не знав сміятись йому, чи плакати: хіба вона не розуміла, що доньки туси перебувають звідси на відстані кількох днів їзди на коні, а до сільських дівчат — лише крок ступити, якщо захочеться якоїсь місячної ночі!
— Родина Мерці — просто скупчення диваків! — з презирством сказав він мені.
Я хотів приєднатись до його думки, однак коли згадав, що це він і мене має на увазі, вирішив утриматись.
У цей приїзд батько виділив старшій сестрі два лантухи срібла й певну кількість дорогоцінного каміння. Вона дуже хвилювалась, коли ці речі перебували в іншому місці, тож наказала принести все це з підземних сховищ до своєї кімнати на четвертому поверсі.
— А що, їй погано ведеться в Англії? — спитав батько в дядька.
— Їй ведеться так добре, як ви й уявити собі не можете, — сказав дядько. — Вона знає, що більше вже сюди не повернеться, тому й потребує так багато срібла. Оскільки вона хоче все життя провести так, як ви собі й не уявляєте, тому й цінує всі ці речі.
Батько сказав матері:
— О Небо! Вона мені не подобається, однак у дитинстві вона вміла подобатись. Мабуть, дам їй ще трохи золота.
— Все одно туси Мерці почувається найбагатшим у світі після того, як декілька років сіяв опій, — зауважила мати.
— Вона дійсно дуже схожа на свою матір, — сказав туси.
— Буде краще, якщо, отримавши золото, вона якнайшвидше поїде звідси, — зауважила дружина туси.
— Не турбуйтеся, — сказав дядько, — я дав їй набагато більше всього, ніж ви.
Отримавши золото, старша сестра сказала:
— Я вже хочу вирушати. Гадаю, мені час повертатися.
— Може, місіс поживе в нас ще трохи? — спитала дружина туси.
— Ні, — відповіла старша сестра, — коли чоловік довго перебуває без жінки, із ним може щось трапитись, навіть якщо він — англійський джентльмен.
Перед їхнім від'їздом ми вийшли на прогулянку: старший брат пішов із старшою сестрою, а я — з дядьком. Бачте, у нас тимчасово з’явилась іноземна звичка! Поведінка старшого брата робила його дедалі смішнішим — він навмисне робив вигляд, що йому подобається людина, яка нікому не подобалась. Про що вони говорили, коли були вдвох, я не знав і не хотів знати. Моя прогулянка з дядьком була надзвичайно приємною. Він сказав мені:
— Я сумуватиму за тобою.
— Я справді дурний? — спитав я його ще раз.
Дядько довго дивився на мене, потім сказав:
— Ти — особливий хлопчик.
— Особливий?!
— Тобто не такий, як більшість інших людей.
— Вона мені не подобається.
— Не переймайся дуже цією справою, — сказав дядько. — Вона більше сюди не повернеться.
— Ти теж не повернешся?
— Хіба я можу стати англійцем? — спитав дядько. — Чи індусом? Ні, я повернуся, принаймні вмирати, адже я хочу закрити свої очі під цим небом.
На другий день вони вже вирушили в дорогу. Дядько постійно обертався. Старша сестра перевдяглась у білий одяг англійського крою і повісила чорну вуаль спереду на капелюшок. Навіть прощаючись, вона не підняла її.
Отже, старша сестра назавжди залишала нас, залишала свою батьківщину. Однак батько при цьому все ж хвилювався про її майбутнє. Він спитав дядька:
— Срібло в Англії також вартує грошей? Також є грошима?
— Так, в Англії це теж гроші, — відповів дядько.
Старша сестра постійно обговорювала з дядьком місця, які вони повинні були проїжджати. Я чув, як вона не раз запитувала:
— Ми справді будемо їхати в китайському паланкіні?
— Якщо ти схочеш, то поїдемо, — відповів дядько.