— Спускаймося!
Усі скочили на коней і, радісно вигукуючи, помчали вниз.
Я подумав, що наші гості зараз дивляться на нашу хвацьку команду.
Я був дуже задоволений тим, що для мене зробила Дролма.
Перед кожним гостем вона поставила схожу на маленьку гірку страву, яку вони не могли б доїсти, навіть якби в них було три великі животи. Гості, як видно, не дуже-то й церемонились. Адже тільки в надзвичайно ситої людини, в людини, у шлунок якої вже більше нічого не поміститься, на обличчі міг з’явитися такий дурнуватий вираз.
— Це вони на три дні наїлися, — сказала Дролма.
— Гарна робота, — сказав я їй.
Дролма злегка почервоніла, і я хотів сказати їй, що настане день, коли я звільню її з рабства, однак побоявся, що ці слова нічого не важать. Управитель обійшов мене з-за спини й пішов до кімнати, де зупинилися гості. Дролма, побачивши, що я дивлюся на неї, знову почервоніла. Після того, як вона посмажила ячмінь, а потім так гарно зустріла гостей, вона знову набула самовпевненості, як і в ті часи, коли прислужувала мені.
— Паничу, — сказала вона, — не потрібно дивитися на мене, як раніше, я вже не колишня Дролма, я тепер стара тітка.
Вона розреготалась, а жінка, коли сміється, набуває також дурнуватого вигляду. Я подумав, що повинен якось її відзначити, однак як? Спати з нею більше я не міг, проте я також не міг тільки сказати їй, що сьогоднішня справа вдалася, як я й замислював. У цей незручний момент підійшов управитель і привів за собою товстуна, який ходив, тягнучи ноги й човгаючи чобітьми по підлозі.
Дролма сказала мені на вухо:
— Туси Лха Шопа.
Я чув, що туси Лха Шопі всього сорок років, однак на вигляд він був старшим за мого батька. Мабуть, через надмірну повноту він захекувався, навіть коли ходив по рівній підлозі. Він ще тримав у руках хустинку й постійно витирав нею з обличчя піт. Товстун, якому вже кілька кроків забивають подих і він постійно повинен витирати піт, виглядає смішно.
Я ж коли хотів сміятися, тоді й сміявся.
Із погляду, яким управитель подивився на мене, я зрозумів, що він хоче сказати мені, що я засміявся саме вчасно й доречно. Таким чином, мені не потрібно було першим вітатися з гостем, який приїхав сам, без запрошення.
Туси Лха Шопа, у якого в горлі щось шипіло, заговорив:
— О Небо! Невже той, хто сміється, — це мій племінник?
Отже, він пам'ятав, що колись давно ми перебували в родинних стосунках. І раптом цей чоловік, якому було важко рухатись, невідомо як опинився прямо переді мною й почав трусити мене за плечі, ніби хотів розбудити, та з плачем у голосі говорив:
— Племіннику Мерці, я — твій дядько Лха Шопа!
Я нічого не відповів, тільки відвернувся й почав розглядати яскраву вечірню заграву на небі.
Не те щоб я хотів подивитися на заграву, однак я не хотів дивитись на нього. А коли я не хотів на щось дивитися, мені достатньо було підняти очі до неба.
Туси Лха Шопа повернувся до управителя й сказав:
— О Небо, мій племінник дійсно такий, як про нього кажуть.
— Тепер ти сам бачиш? — спитав управитель.
— Мій бідний племіннику, — сказав туси Лха Шопа, звертаючись до мене, — ти впізнаєш мене? Я — твій дядько Лха Шопа.
І тут я раптом заговорив, заговорив у той момент, коли він зовсім того не очікував. Він вважав, що його дурний племінник не наважується розмовляти з незнайомцями, однак я сказав:
— Ми насмажили багато ячменю.
Хустинка, якою він витирав піт, випала 访ому з рук.
— У людей родини Лха Шопи немає що їсти, — продовжив я, — тож ми насмажили ячменю й нагодували їх, а вони після того повернулися додому. Якби ми її не підсмажили, то, впавши на землю, вона б проросла і їм би не дісталась.
Коли я це говорив, міцний запах смаженого ячменю все ще тримався навколо фортеці. Він привабив сюди птахів звідусіль, і тепер, у сутінках, їхні зграї радісно співали, кружляючи в останніх променях світла, що сповіщали про кінець цього дня.
Сказавши це, я пішов нагору до своєї кімнати.
Я чув, як унизу управитель прощався з туси Лха Шопою. Той, видно, спочатку вважав, що з дурнем родини Мерці буде легко домовитись, тож тепер, затинаючись, казав:
— Однак ми ще не поговорили про нашу справу!
— Хіба панич не згадав щойно про ячмінь? — спитав управитель. — Він знає, що ти не просто приїхав відвідати родичів. Завтра вставай раніше й чекай на нього.