— І хто сказав, що жінки-туси не такі лихі, як чоловіки-туси? — звернувся я до управителя.
— Однак не будуть же вони сидіти там до зими, у них зерна для цього не вистачить, — відказав управитель.
Він мав рацію. Тож я пішов униз їсти. Однак і після того, як я поїв, на дорозі не видно було ще жодного поруху. Я не витримав і побіг знову на оглядову вежу. Там я виявив, що вони облаштували на траві намети і, вочевидь, збиралися там заночувати. Це мене розлютило і я сказав управителю:
— Ні зернини їй не давати!
— А хіба панич до цього планував щось їм давати? — розсміявся управитель.
Я знав, що тієї ночі спатиму погано, тож забажав собі дівчину.
— Однак ми ж не запаслися гарними дівчатами, — зауважив Соднам Г’ялцен.
— Мені потрібна дівчина, — тільки відповів я.
Тоді вони додумалися почекати, поки я ляжу й загашу каганець, а потім запхнули мені в ліжко не дуже гарну на їхній погляд дівчину. Вона виявилася шаленою, мов пантера, і з гарчанням залізла на мене. Відчуваючи особливу радість, я раптом спитав себе подумки, чи може бути саме такою тусиня Ронггонг у ліжку із чоловіком? Мені схотілося запалити каганця й роздивитися цю шалену жінку, яка форкала, ніби кобила, щоб з’ясувати, чи вона є така ж мужоподібна, як тусиня Ронггонг за переказами? Однак коли я прокинувся, на дворі був уже ранок, і через вікно на моє ліжко лилося сонячне проміння. До кімнати увірвався Аїр-молодший, завадивши мені задати собі те особливе питання, й вигукнув:
— Їдуть! Паничу, вони їдуть!
Я почув, що нагорі скрізь метушаться люди, — видно, не тільки я був схвильований приїздом тусині. Коли я одягнувся, вмився й вийшов, то побачив, що до нашої фортеці наближаються четверо коней — один рудий, один білий і два чорних. Ці коні, відбиваючи дрібні кроки, несли до нас на своїх спинах чотирьох жінок.
На рудому коні сиділа, напевне ж, тусиня. Вона була дещо схожа на чоловіка, однак це робило її ще гарнішою і ще більш схожою на туси. Вона легко підняла ногу й першою зістрибнула зі спини коня. Потім спішилися двоє жінок-охоронниць, що їхали на чорних конях; вони були в червоному одязі й з рушницями. Кожна з них ухопилася за вуздечку білого коня й опустилася поряд із ним на коліна. Дівчина, що сиділа на спині цього коня, відкинула з обличчя хустинку.
— О Небо! — почув я свій голос.
О Небо, яка ж гарна ця дівчина на коні!
Раніше я не знав, яку жінку слід вважати гарною, але тепер зрозумів!
Я заплутався в ногах на рівнісінькій підлозі коридору, і якби не перила, то впав би вниз, прямо до ніг тієї красуні з обличчям богині. Управитель засміявся й сказав мені на вухо:
— Паничу, зверни увагу, цій жінці не потрібен і сто разів розумний чоловік, їй потрібно зробити з чоловіка абсолютного дурня.
Мої ноги мимоволі понесли мене вниз — крок за кроком, однак я сам того не усвідомлював, бо прикипів поглядом до обличчя дівчини-богині, яка сиділа на коні. Вона ж ступила на спини своїх служниць і зійшла на землю.
Я й не помітив, як швидко спустився. Мені хотілось уважніше роздивитись ту дівчину, однак її мати, власне, тусиня, стала переді мною і своєю широкою статурою затулила виднокіл. Я раптом забув, що вона — то іменита тусиня, і сказав до неї:
— Ти заступила мені світ і через це я не можу бачити гарну дівчину.
У цей момент управитель, який стояв позаду, кашлянув, і я тоді отямився. Туси зрозуміла, що бачить перед собою того дурного панича, якого туси Мерці народив із дружиною-китаянкою. Вона посміхнулась, зняла пістолет, навскоси підвішений на поясі, й передала його охоронниці в червоному. Потім зовсім злегка вклонилась і сказала:
— А другий панич є дійсно таким, як я собі й уявляла.
Неважливо, чи такий початок відповідав чи ні церемоніям, прийнятим на зустрічі двох туси, мені він сподобався, оскільки був невимушеним і все виглядало так, ніби тут дійсно зустрілися двоє туси.
Відтак другий панич родини Мерці усміхнувся:
— Кажуть, що тусиня схожа на чоловіка, однак, на мою думку, все-таки вона жінка.
— А в родині Мерці завжди змушують гостей стояти в дворі? — спитала тусиня.
— Ласкаво просимо почесних гостей! — тільки тепер прокричав управитель.
З верхнього поверху по сходах скотилася велика червона доріжка. Видно було, що люди, які котили цю доріжку, були надзвичайно досвідченими, адже доріжка підкотилась якраз під ноги гостей. Останніми роками, коли родина Мерці зміцніла, їй доводилося постійно вітати у себе гостей, тож слуги відпрацювали усі відповідні церемонії.