— Що з тобою сталося?
— Я мала зробити вибір. І я його зробила. Он бачиш той великий камінь на березі?
Соломія оглянулася і розгледіла великий камінь, за формою схожий на фігуру людини.
— Це мій тато. Він скам’янів від туги за мною.
— Що з тобою сталося?
Дівчина помовчала, втупивши очі в темний силует, що височів на піску. Соломія чекала, і тривога все ширилась у ній, заповнюючи всі клітини її організму. Дівчина відчувала: ще мить, і вона переллється через край, заливаючи цей пісок, понесеться до води і накриє її страшною темною сіткою. Нарешті незнайомка промовила:
— Була зима. Одного разу до сусіднього села увійшли татари, вони різали, вбивали, грабували. А надвечір задумали перейти ліс і піти на інші села. І коли підійшли під гору, побачили нашу хату. Татари сказали, щоб я була їм за проводиря. Я плакала, просилася, а вони стали погрожувати, що тата вб’ють і хату спалять. І я зробила свій вибір. Я привела татарів до озера. Це було взимку, озеро вже замерзло. Я сказала, що хочу відпочити і трохи погрітися коло вогню. Татари послухали мене, розклали ватру, бо й самі хотіли погрітися. Вони не знали, що під ними озеро, бо на льоду був сніг. Розклали великий вогонь, лід провалився, і ми всі пішли на дно.
Соломія стояла на березі озера, і перед її очами проносились жахливі видіння. Вона бачила карпатське селище. На стріхах хат та на землі лежав сніг. По селищу їхали на конях татари, вони вбивали селян, які траплялися їм на шляху. Селяни бігли по вулиці. Жінки плакали, вони хапали своїх дітей і силкувалися прикрити їх собою, чоловіки намагалися оборонятися, та марно. Потім Соломія побачила дерев’яний будинок у долині між горами. На подвір’ї біля хати стояв навколішки чоловік. Над ним насунувся татарин, замахнувшись шаблею. Поряд із ними плакала дівчина. Інший татарин вказував на чоловіка і щось говорив їй. Вона кивнула, що згодна. Татарин відпустив чоловіка. Дівчина та чоловік подивилися один на одного довгим поглядом, потім татарин штовхнув дівчину, щоб вона рухалася. Дівчина попленталась за татарами.
Татари йшли лісом, попереду них рухалась дівчина. Вони вийшли на галявину. Розбили табір, розпалили багато вогнищ. Дівчина сіла біля одного з багать. Її погляд був холодним та рішучим. Раптом крига почала тріскатися, і татари та їхні коні один за одним провалювалися під воду, почалася паніка, крики. Крига під дівчиною тріснула, і вона стала тонути. Дівчина намагалася схопитися за шматок криги, але все було марно. Вона останнього разу змахнула руками і пішла на дно.
Соломія мовчки дивилася на яскравий силует, що висів перед нею у повітрі. Вона відчувала страх та біль цієї дівчини, чула крики людей, що не хотіли помирати і відчайдушно боролися за своє життя. Але неминуча доля не залишила їм жодного шансу.
— Ти не шкодуєш про свій вибір? — запитала Соломія.
— Ні. Я мала це зробити.
— Але твій батько все одно загинув. Від страждання.
— Так. Він дуже любив мене. Але я не могла вчинити інакше.
— Але ти могла зробити те, що вимагали татари. Можливо, вони б відпустили тебе.
— А ти б змогла?
Соломія деякий час мовчки дивилася на дівчину.
— Помирати боляче? — нарешті запитала вона.
— Боляче було б залишитися жити.
Дівчина сумно подивилася на Соломію.
— Ти шукаєш шлях до Несамовитого озера? — спитала вона.
— Так.
— Ти скоро його знайдеш. І зробиш свій вибір. Тримайся на захід від Північної зірки. Щасти!
— Дякую!
Дівчина повернулася і повільно пішла по воді. Раптом хтось торкнувся плеча Соломії. Вона різко обернулася, готова до бою, і побачила Олексу.
— Куди ти зникла? Я хвилювався.
— Пробач, загубилася в тумані.
— Ти щось дізналася?
Соломія задумливо подивилася перед собою.
— Так.
Вже почало світати. Пташки попрокидалися і вітали одна одну веселим щебетом. Небо поступово ставало все яскравішим, і ніжно-рожеві полоси з’явилися на горизонті. Та ліс був настільки густий, що небо ледь просвічувало крізь гілки над головами Соломії та Олекси. Вони повільно пробиралися лісовими хащами.
— То що ти дізналася? — нетерпляче запитав хлопець.
— Треба йти на захід від Північної зірки.
Олекса уважно подивився на Соломію.
— Ти якась інша. З ким ти розмовляла?
— З дівчиною.
— Їй можна довіряти? Навколо стільки омани.
— Впевнена, що можна.
— Добре, я тобі вірю.
Тепер Соломія з цікавістю поглянула на Олексу.