— А тобі що, хтось ввижався?
— Літавиця.
— Овва! Невже?! І ким же вона з’явилася? По кому ти сумуєш, зізнавайся?
Олекса крокував попереду. Він мовчки посміхнувся собі під ніс. Та Соломія не відставала.
— І хто ж ця пані? Мабуть, якась повна чеснот красуня. Як же її звуть? Певно, Марія. Чи ні, краще Анжела!
Олекса продовжував мовчки посміхатися. Врешті решт вони вийшли на галявину, де біля згаслого вогнища сидів Гордій. Він піднявся їм назустріч.
— Нарешті! Що ви дізналися?
Соломія та Олекса підійшли до Гордія.
— Треба йти на захід від Північної зірки, — повідомила Соломія.
— Когось ще зустріли? — поцікавився Гордій.
Соломія сіла біля вогнища.
— Хай краще Олекса розкаже.
Гордій поглянув на хлопця.
— Було щось цікаве? — запитав він.
Олекса всівся навпроти Соломії. Він із посмішкою дивився на неї, і в його очах блимали блакитні вогники. Дівчина почала складати свою ковдру до наплічника, не піднімаючи очей на чоловіків та удаючи, що їй байдуже до їх розмови.
— Нічого цінного. Так, пустощі нечистої сили.
— Мабуть, літавиця спокушала.
— Ти завжди знаєш відповідь, — посміхнувся Олекса.
— Ну, це нескладно було вгадати.
— То, може, ще вгадаєш, ким вона показалася? — сказала Соломія удавано байдужим голосом, втупивши очі у свій рюкзак.
— А тобі це потрібно? — примружившись, запитав Гордій.
— Ні, просто стало цікаво.
— Ну як ні, то й нічого вгадувати. Вже час рушати. Покваптеся.
Соломія з розчаруванням у погляді, яке вона не встигла приховати, врешті решт закінчила складати свою ковдру та надягла наплічник. Гордій із посмішкою в очах підморгнув Олексі. Хлопець, стиха посміхаючись, піднявся і теж узяв свій наплічник. Гордій перекинув через плече свою сумку. Вони рушили з галявини у напрямку лісу, аж раптом на плече до Гордія всівся голуб. Він щось загелготів мольфарові на вухо, і його погляд ставав усе похмурішим. Нарешті голуб замовк. Гордій зняв його з плеча на долоню.
— Дякую. Я скоро буду, — сказав він птаху.
Голуб подивився на мольфара і кивнув. Гордій підкинув птаха уверх, і той злетів у повітря. Всі троє дивилися, як він зникав у ранковому небі. Соломія та Олекса перевели стривожені погляди на Гордія.
— Щось сталося? — запитала Соломія.
— Те, що я й очікував. Вони намагаються нас роз’єднати. У селищі багато хворих, наслали якусь хворобу. Я маю з’ясувати, що саме, і допомогти людям.
— Так, ти потрібен там. Не хвилюйся, ми впораємось, — сказала дівчина.
— Не сумніваюсь, — відповів Гордій.
— Щасти! — промовив Олекса.
— І вам! Я докладу всіх зусиль, аби якнайшвидше повернутися.
Соломія кивнула Гордієві, потім підійшла до нього, і вони обійнялися. Чоловік погладив її по голові, неначе маленьку дівчинку. Олекса та Гордій потисли один одному руки та теж обнялися. Мольфар вдарив палицею об землю і раптом зник. Соломія та Олекса подивилися один на одного, потім мовчки покрокували через галявину до дерев.
Гордій зайшов до першої від лісу хати, що стояла обабіч села. Йому назустріч вийшла жінка. Вона подивилася на мольфара зляканими очима.
— Що у вас трапилось? — запитав Гордій.
— Люди стали хворіти, якась пошесть раптом напала, — схвильовано відповіла жінка. — Лихоманка трусить, живіт болить.
— Багато хворих у селі?
— Майже в кожній хаті.
Гордій пройшов за жінкою до сусідньої кімнати. На ліжку лежав хлопець років дванадцяти. Він подивився на Гордія великими карими очима і перевів погляд на матір.
— Скільки він вже хворіє? — запитав Гордій.
— Другий день.
— І що, ознаки у всіх схожі?
— Так. Гордіє, прошу, допоможи! В мене ж одненький синок тільки.
— Не хвилюйся, ми дамо цьому раду.
Мольфар вийшов до сусідньої кімнати. Жінка рушила за ним.
— Увечері принесу зілля.
Гордій пройшов по селу, і майже в кожній хаті були хворі — діти, чоловіки, жінки. Потім він покрокував до своєї хати. На подвір’ї його чекав великий чорний кіт. Він щось невдоволено буркнув і подивився на Гордія.
— Ну пробач, — відповів мольфар. — Ти ж знаєш, в нас важлива справа.
Кіт знову щось муркнув і підійшов до Гордія.
— Заходь, погодую. А то однією мишатиною не наїсися. І молочка ж треба, — сказав Гордій і пропустив кота усередину.
Він налив коту молока з бутля, що приніс із села. Кіт вдячно муркнув і заходився хлебтати. Тим часом Гордій почав вибирати пучечки зілля, що висіли попід стріхою. Він обходив хату, відчіплював той чи інший пучечок, і складав усе на столі. Потім дістав великий казан, поклав до нього трави, залив окропом і поставив посудину у піч. Лише увечері він дістав відвар, промовив над казаном молитву і розлив темну рідину у декілька скляних пляшок.