Гордій заходив у кожну хату, де були хворі. Він наливав відвар у посудину, яку давали господарі, і казав, як його потрібно вживати. Коли мольфар обійшов усі хати, широкими важкими кроками рушив до лісу. Він ішов усе далі й далі, заглиблюючись у хащі. Нарешті Гордій вийшов до невеликої кам’яної скелі, що самотньо стирчала посеред дерев. Він почав уважно вдивлятися в траву. Нарешті зупинився і підняв щось з землі. На долоні у нього лежав білий камінь. Гордій стис його у руці і покрокував далі. Вийшовши на гору, він став обличчям до сонця, що вже заходило за верхівки. Мольфар простяг долоню, тримаючи на ній камінець, і почав промовляти заклинання. Його голос звучав усе голосніше, і луна розносила слова далеко в гори. Закінчивши обряд, Гордій пожбурив камінь униз. Постоявши ще кілька хвилин на верхівці, мольфар рушив до своєї хати.
Ніч він провів, крутячись у ліжку. Під ранок не витримав. Піднявся, одягся і пішов прогулятися. Гордій крокував стежкою поміж маленьких клаптиків городів, огороджених невисокими тинами. Він піднявся по стежці і пішов по крутому схилу наверх. З гори відкривався чудовий пейзаж. Чоловік присів на траву і випростав ноги. Пташки вже попрокидалися і щосили сповіщали про прихід нового дня. Гордій дуже любив ці вранішні години, коли сонце тільки-но з’являється з-за горизонту, розфарбовуючи небо в чудові кольори, коли замість нічної тиші повітря раптом наповнюється гомоном і різнобарвними звуками. Та цього разу він наче не помічав усього цього. Він сидів, замислено дивлячись на гори попереду, вкриті густим лісом, але бачив зовсім іншу картину.
Маленька хатка карпатського мольфара Назара Ярко самотньо притулилася біля невисокої скелі. Поряд текла неширока гірська річечка. Гордій вийшов із хати, тримаючи велике залізне відро. На порозі стояв якийсь парубок, на вигляд трохи старший, ніж він сам, приблизно років шістнадцяти. Темне довге волосся розсипалося по плечах, чорні очі горіли чи то від довгої дороги у цей захований від людей маленький світ, чи то від якихось думок — хто знає.
— Тут живе мольфар Назар Ярко? — запитав хлопець.
— Так. — Гордій з цікавістю глянув на хлопця. — Що тобі потрібно?
— Поговорити, — спокійно відповів незнайомець. — То він вдома?
— Немає. Буде через три дні.
В очах хлопця промайнуло розчарування.
— Що ж… То я його зачекаю.
Гордій пильно поглянув на нього. Він був на навчанні у Назара усього рік і ще не володів добре вмінням читати думки. Проте він відчув якесь напруження та внутрішню силу, яка йшла від цього хлопця.
— То ти на лікування чи в іншій справі? — запитав Гордій.
— У іншій.
Хлопець присів на лаву, що стояла попід стіною.
Цікаво, він що, три дні буде тут сидіти? Зазвичай людей, що приходили по допомогу до Назара, Гордій запрошував до хати. Але цей прийшов по щось інше. Гордій відчував присутність якоїсь чужої ворожої енергетики, що хвилями накочувалась у холодному гірському повітрі. Хто знає, навіщо він тут? Тож краще хай сидить на лаві. Якщо дійсно прийшов у важливій справі, дочекається. Гордій приніс з річки води, розтопив піч і заходився варити кашу. Вже була третя година. Незнайомець дістав із торби шматок хліба і почав їсти. Скоро каша достигла. Гордій визирнув у вікно. Незнайомець, як і раніше, сидів на лаві. Хлопець насипав у глиняну миску каші, взяв дерев’яну ложку та вийшов надвір.
— Тримай! — він простяг незнайомцеві кашу.
Той здивовано підняв брови, секунду повагався, а потім таки взяв тарілку.
— Дякую!
Він почав запихати ложку за ложкою до рота. Видно було, що хлопець дуже голодний, і вочевидь той шматок хліба був останнім. Мабуть, дуже довго і важко він діставався хатки дядька Назара. Одяг хлопця був простий і не дуже теплий. Легкий плащ, старі чоботи, шапка. Сумка через плече. Мабуть, дуже йому потрібен Назар, якщо ризикнув у такому одязі лізти по горах, крізь лісові хащі, старі розвалені містки та швидкі гірські річки. Адже Назар добре сховав свою хатину від людських очей, і тільки найсміливіші та найвпертіші діставалися сюди. Вірніше, то не дядько Назар тут перший оселився, а його батько, старий мольфар, відомий на всі Карпати, жив тут колись. А тепер ось Назар. Гордій потрапив до нього в учні рік тому, коли зустрів його в лісі, і мольфар, поглянувши на нього чорними, страшними, неначе пекельна прірва, очима, сказав, що він не має права нехтувати даром, що дали йому небесні сили. Коли Назар занурився у його очі, Гордій зрозумів, що падає у якусь діру, а хтось колупається у його свідомості, всвердлюючись у його думки. Коли нарешті мольфар виринув звідти, Гордій відчув миттєве полегшення.